– Вірочко, ось, візьми ще огірочків і грибочки. В нас все рівно ніхто цього не їсть, – сказала свекруха до доні, коли та вже пакувала чемодани і збиралася додому.

Я не витримала:

– Алла Борисівна, а ви хоч одну банку огірків законсервували? А може влітку пропололи?

– Ой, Галинко, та що тобі шкода для сестри брата? Вони ж в місті живуть, а ми в селі, завжди щось та й з городу маємо.

– Маємо, подумала я, але завдяки моїй праці, бо свекруха ж працює в аптеці і їй цього достатньо. До землі в неї любові немає.

Ми живемо з чоловіком і двома дітьми в свекрухи в селі. Ще коли жив мій свекор, вони тримали і господарство і поле садили, а коли його не стало, свекруха все занехаяла. І лише коли я прийшла в їх дім, то почала господарювати. Я сама садила овочі, зелень, а потім закатувала в банки.

Сестра мого чоловіка живе з сім’єю в місті. Ось свекруха кожного разу, як та їде, хоче їй гостинці передати, але гостинці ці зроблені моїми руками.

Останній раз я не стрималася, коли побачила, що свекруха пів багажника заложила і не лише консервацією, а й картоплею і морквою з бурячком, ну і без яєць домашніх не обійшлося.

Я глибоко вдихнула, щоб не наговорити зайвого, але всередині мене просто закипало.

– Алло Борисівно, а нічого, що це все вирощене моїми руками? Віра жодного разу навіть не запитала, чи можна щось узяти. Ви хоча б мене спитали, – голос у мене тремтів, але не від страху, а від обурення.

Свекруха закотила очі:

– Ой, Галинко, ну ти така дріб’язкова! Хіба тобі шкода для сестри твого чоловіка? Вона ж у місті, там усе дороге. А ми тут маємо – то й ділимося.

– Ділимося? – я мало не розсміялася. – То, може, і Віра поділиться зі мною своїм міським життям? Візьме моїх дітей на вихідні чи купить нам щось із тих дорогих магазинів?

Свекруха насупилася, а Віра, що вже стояла біля дверей із пакунками, знизала плечима.

– Ну добре, не хочеш – не треба! Ми ж не жебраки, – буркнула вона і спробувала гордо підняти підборіддя. Але видно було, що образилася.

Чоловік зайшов до хати якраз у цей момент. Він поглянув на моє розчервоніле обличчя, на сумки Віри й невдоволену свекруху.

– Що тут у вас? – спитав насторожено.

– Та нічого, – першою відповіла Віра. – Просто твоя дружина вважає, що я в неї щось краду.

– Я не казала “краду”, – різко відповіла я. – Я кажу, що це все зроблено моєю працею. Якби ти хоч раз приїхала допомогти, то й питань би не було!

Чоловік зітхнув, провів рукою по волоссю.

– Галю, та це ж родина. Може, не варто через дрібниці сваритися?

– Дрібниці? – я не вірила своїм вухам. – Те, що я працюю на городі з ранку до ночі, а хтось просто приїжджає й пакує повні багажники – це дрібниці?

Віра не витримала:

– Та забирай свою моркву й огірки! – вона роздратовано смикнула одну з торб і поставила її назад на підлогу.

Свекруха ахнула:

– Діти, ну що ви робите! Родина має підтримувати одне одного!

Я хотіла відповісти, але замість мене заговорив син.

– Мам, а тітка Віра коли-небудь нам щось привозила?

У хаті запанувала тиша.

Я подивилася на чоловіка. Він відвів погляд.

– Ну… Віра ж у місті, у них там інше життя… – почала свекруха, але її голос уже звучав не так упевнено.

Віра швидко схопила свої пакети.

– Не хочу нічого чути! Їду!

Вона вискочила за двері, а я важко зітхнула.

Чоловік після цього довго мовчав. Увечері, коли діти вже спали, він підійшов до мене.

– Може, ти й маєш рацію, – визнав він.

– Може? – я глянула на нього з-під лоба.

Галя, ну що я маю робити? Це ж моя мама, моя сестра. Я ж не можу просто сказати їм: “Все, не беріть нічого більше”.

– А я можу?

Він зітхнув.

– Ні. Я скажу. Але давай якось без скандалів?

Я кивнула.

Через тиждень Віра знову приїхала. Свекруха вже зібрала для неї пакунки, але цього разу мій чоловік випередив мене.

– Мамо, Віро, давайте домовимося: хто хоче щось узяти – той спочатку допомагає. Не можна так, що Галя працює, а ви просто забираєте.

Віра образилася, сказала, що “більше нічого в нас не візьме”. І знаєте, вона справді кілька місяців не приїжджала. А потім якось з’явилася на порозі.

– Галю, покажеш, як ти ті помідори саджаєш?

Я аж рота відкрила.

– Що?

– Ну, якщо вже брати, то з чистою совістю, – знизала вона плечима.

І хто знає, може, з того щось і вийде?

А ви як думаєте – чи варто ділитися з родичами, навіть якщо вони самі не хочуть допомагати? Чи справді сім’я – це найважливіше, і треба закривати очі на подібне?

Джерело