Ми з чоловіком та однорічною донькою живемо у двокімнатній квартирі з моїми батьками. Так вийшло, що вибір був не великий. Або жити у приватному будинку, де влітку та навесні приїжджають і живуть батьки чоловіка та його сестра зі своїми дітьми, або у моїх. І я вибрала у своїх.

Начебто й ближчі свої, ніж чужі. Але я помилялася. Переїхали одразу після виписки з лікарні. Спочатку батьки мені допомагали з дитиною, ходили з нею гуляти, бавили, коли я відлучалася у справах. Все було гаразд, так мені здавалося. Потім стало гірше, тато людина черства, дратується з приводу.

Ось раз йому щось не сподобалося, другий раз, потім почав чіплятися до мене, висловлювати, що я там така, то не роблю чи не так. Я скипіла, посварилися. І так було кілька разів. Здебільшого він не висловлював, що саме йому не подобається. Все сподівався, що я здогадаюся.

І зараз теж він не спілкується зі мною, а тільки чіпляється чи мамі може висловити. Не знаю, чому він мені нічого не каже. Доводиться кліщами діставати. Загалом ми йому набридли, і він хоче нас спровадити.

Відчуття, що тато мене не любить. Ми ніколи з ним нормально не спілкувалися, лише крики. Мені це набридло, не можу я жити з людиною, яка мозок виносить постійно, та й дочка, щоб не бачила ці скандали. Вирішили, що купимо квартиру і житимемо окремо.

Життя з батьками, байдуже, чиї вони, це дуже тяжко. Усі починають вчити, як жити. Жили зі свекрухою, коли у трикімнатній квартирі знаходилося три сім’ї (ми з чоловіком, його батьки та сестра).

Це було пекло. Перегризлася з усіма, чого тільки не було. Ось така історія. Прикро, звичайно, що так відбувається.

КІНЕЦЬ.