Я не вірю в віщі сни, але одного разу мені один такий приснився. Я бачила уві сні свого покійного діда. Він дивився на мене невдоволено: -Зовсім ти не стежиш за моїм будинком, Віро, навіть не відвідуєш, — сkаржився дід.

Прокинулася я під сильним враженням, одразу сказала чоловікові, що нам необхідно з’їздити до села. Благо, що був вихідний, і це було цілком можливо. Спочатку ми зайшли до церкви і поклали свічку за упокій душі діда. Дім діда був на краю села.

Минуло сім років відтоді, як не стало діда, з того часу хата пустувала. Але варто нам трохи ближче підійти до хвіртки, як ми помітили, що ділянка доглянута, трава була скошена.

Ми з чоловіком здивовано переглянулись. Коли ми пройшли через хвіртку, до нас на зустріч вибіг хлопчик років шести, а за ним ще й чоловік. -Добрий день. Кого вам треба? -А ви, власне, хто? Ми є власниками цього будинку.

-Ааа … Я все поясню. Чи не зайдете на чай? Ми увійшли до будинку, там усе було затишно. Вже за філіжанкою чаю він розповів про те, що після смер ті дружини залишився один з дитиною. А потім його з роботи звільнили. — Мій друг сказав, що в цьому селі багато будинків пустує.

Ось я і здав квартиру в місті, щоб хоч якісь гроші були, а перебралися сюди жити. Ми з чоловіком ситуацію обговорили, дійшли висновку, що це навіть добре, що будинок під наглядом і дозволили Іванові із сином там жити.

КІНЕЦЬ.