Моя донька дуже любила це плаття. Я його берегла і дозволяла одягати їй тільки у свята. Вона швидко виросла, тому річ була практично в ідеальному стані.

Подруг із маленькими дітками у мене не було, тому я вирішила виставити його на продаж. Ціну поставила чисто символічну — 150 гривень.

Буквально за кілька годин мені зателефонувала потенційна покупниця. — Добрий день! Сукню вельветову ще не продали? — Запитала жінка з досить приємним голосом. — Ще ні. — Я хотіла б його купити. Куди під’їхати? — Геологів 18.

— Ой, щось не пригадаю такої вулиці. Яка це станція метро? — Римська, але ще одну зупинку автобусом або 5 хвилин пішки. — Зараз я по карті гляну. Нє, далеко від мене.

— І що ви пропонуєте? — Та нічого. Ну, я можу на Геологів під’їхати, а далі як? — Так я все пояснила. — І що мені робити? — В якому сенсі? — Ну, я з донькою хотіла приїхати, а вона пішки стільки йти не захоче. Може, ви принесете мені до Римської сукню? — Я можу лише увечері, адже вдень на роботі.

— Ой, ні, ввечері я не зможу. Це пізно, як я потім додому добиратимуся? Ви не можете вихідний взяти? — Жінко, плаття вам потрібне чи мені? — Ну гаразд, не зліться.

А за два кілограми бананів віддасте? А то зовсім зараз туго з грошима. Я почала біситися: — Загалом потрібна сукня — приїжджайте. До метро підходити не буду, відпрошуватись із роботи теж і банани мені ваші не потрібні!

— Ну, хоч знижку зробите? А то на метро витрачатися ще… *** Я просто кинула слухавку. Ось звідки беруться такі зухвалі люди? Після цього випадку перепродавати дитячі речі зовсім розхотілося.

КІНЕЦЬ.