Півроку тому моя дочка Ліза вийшла заміж за свого чоловіка Юру. Вони вирішили жити у його квартирі у місті. Хоча ми ніколи не відвідували їх, вони часто відвідували нас.

Але перед зимовими канікулами я вирішила відвідати їх вперше. У день поїздки я запакувала для них сумки зі смакотами та продуктами.

Чоловік допоміг мені покласти сумки до автобуса. Коли я приїхала до них, то мене зустріла дочка. Однак, як тільки я увійшла до їхньої квартири, я була вражена, побачивши всюди безладдя, а в холодильнику було порожньо.

Ліза помітила мою реакцію і сказала: — Мамо, ми в місті.

Тут люди не живуть так, як ми у селі. Всього потроху. Це стосується і їжі — з’їла бутерброди на сніданок і пішла на роботу. Я не могла в це повірити. Я запитала: — Лізонько, чим же ти годуєш свого чоловіка?

— Зазвичай ми їмо поза домом, а іноді їмо батончики, сендвічі, і пластівці вдома, — відповіла мені дочка. Я занепокоїлася про їхнє харчування і одразу пройшла на кухню.

Надвечір я приготувала кілька страв і поклала їх у морозилку, щоб донька могла швидко їх приготувати, коли захоче. Ще я забралася у квартирі, але Лізі мої розпорядження не дуже сподобалися.

Однак, коли чоловік Лізки повернувся, він похвалив мої страви та роботу загалом.

Я відразу помітила, що бідний навіть схуд після останнього разу, коли ми бачилися. Я повернулася додому вечірнім рейсом, думаючи, що треба частіше приїжджати та допомагати дочці.

Мені здавалося, що ми виростили її гарною господаркою, але я дуже помилялася.

КІНЕЦЬ.