Якось я поверталася досить пізно з роботи, начальник попросив затриматися, щоби закінчити справи. Надворі вже було досить холодно. Зима взагалі була в тому році холодна, я куталася в куртку, але все одно мерзла. Раптом до мене підійшов дивний чоловік, на ньому не було верхнього одягу.

Він сказав, що він їхав у поїзді, але хтось уkрав у нього всі речі та документи, а поки він біг за грабіжником, то поїзд виїхав. Чоловік виглядав досить пристойно, на афериста був не схожий, але я все одно дивилася на нього недовірливо.

Він попросив телефон, щоб зателефонувати дочці. Я мобільний простягнула. Виявилося, що їхав він на весілля до доньки. З його розмови з’ясувалося, що дівчина дуже засмутилася, що батька на весіллі не буде. Але робити не було чого, адже наступний поїзд буде лише завтра вранці, він не встигне.

Чоловік палко подякував мені, але в цілому виглядав він якось похмуро. Мені захотілося якось підбадьорити його, тому я запросила його до себе додому, попити чаю і відігрітися.

Він радісно погодився. Всю ніч ми проговорили. Ближче до півночі повернулася з роботи мама. Вона здивувалася, коли побачила у нашому домі незнайомого чоловіка.

Мати дуже переживала, що я у свої тридцять п’ять ще не вийшла заміж, хоч у мене вже є дитина. Весь час я пропадала на роботі, не було часу на особисте життя, хоч і хотілося.

З розповідей Олександра я дізналася, що він у роз лучені. Вранці він поїхав, мені було сумно його відпускати. Але що я могла вдіяти? Дні знову потяглися похмурою низкою одноманітних подій. А потім я виnадково застала Олександра біля своєї роботи з букетом квітів, він широко посміхнувся. У шлюбі ми вже десять років.

КІНЕЦЬ.