Хтось живе в тісноті, а хтось взагалі чужими кутами мається. От і не хоче вона нікого турбувати. Звісно, старі завжди заважають молодим. Ось вона і помила в будинку все, привела все в порядок, і лягла на ліжко, збираючись покинути цей світ. Та тільки сусідка завадила . — … Чого розкричалася?!

— Ганно, тут така біда! У Марини Бондаренко будинок згорів! – А самі? — Самим нічого, слава Богу! — Де вони? — У мене. Але сама знаєш, тісно у мене… — Ходімо. Марина, новий їхній фельдшер, одружена, двоє діточок. Чоловік на заробітках, а дружина з дітьми на селі. Добра, чуйна дівчина. Усі її у селі люблять. Марина сиділа, обійнявши дітей, мовчки nлакала.

— Ходімо, дівчинко. Головне ви цілі. Решта справа наживна. — Куди ми тепер, бабусю Ганно? — Як «куди»?! До мене, звичайно. У мене велика хата. Усім місця вистачить.

Мої діти і онуки в село переїжджати не хочуть, а вам якраз буде… Вдома Ганна поклала Марину з дітьми спати, сама дістала зі скриньки гроші, що були відкладені на поминальні ритуали. «Завтра треба поїхати, купити Марині та дітлахам одягу. Та і круп яких куnити. Рано мені ще йти, он, дівчинці доnомогти треба. А з ранку дітлахам млинців солодких спеку. Які мої онуки любили…»