Віра зайшла до своєї квартири і не впізнала її. Все здавалося чужим. Ні, не чужим. Речі, меблі – все було її, але якесь інакше. Або не так. У всьому відчувалося присутність чужої людини. Якесь пережиття охопило Віру.

«Зателефонувати до чоловіка? Але він поїхав у рейс. Дзвонити йому й так небажано, а вже через надумані передчуття взагалі не варто», – подумала Віра.

Вона майже місяць лежала на збереженні, відпустили додому на тиждень. А потім сказали готуватися до народження малюка.

Хвилювання не минали, Віра набрала номер телефону сестри.

– Надю, уявляєш, я зараз зайшла додому, – Віра замовкла, підбираючи слова.

– Що там у тебе? – тривожно спитала Надія.

– Таке відчуття, що у квартирі хтось був чужий.

– Викликай дільничого, – вигукнула в слухавку сестра.

– Ні, Надю, це не те. Саме навпаки. У квартирі прибрано так, що вона блищить вся, – нарешті Віра знайшлася як пояснити. – Наче кожну річ підняли, помили, протерли і поставили ідеально правильно. Іван цього зробити не міг. Він тарілку за собою не миє, а ополіскує просто. Не міг він так помити квартиру.

– Значить, завів собі коханку. Жив із нею, поки ти в палаті була. Ось вона й прибрала сліди своєї присутності. А я тобі казала, не треба було ріднитися з цією родиною. Але в тебе ж кохання, – почала лекцію Надія.

– Надя, не починай, – Віра майже плакала, але вже була згодна з сестрою. І більше умовляючи себе, ніж її, додала: – Іван любить мене.

– Любить. Усі вони такі. Щойно дружина з дому, чоловік – до коханки, – не заспокоювалася сестра.

Віра розплакалася та відключила телефон.

Чоловік дійсно не відрізнявся особливою акуратністю, цю слабкість Віра прощала йому. Взагалі їх сімейне життя  почалося зі сварки. Свекруха була проти їхнього шлюбу, говорила синові, що якщо Іван одружується з Вірою, то він більше не син їй.

Справа в тому, що Віра з багатодітної, не зовсім благополучної родини. І батько, і матір полюбляли погульбанити. П’ять дочок, бувало, виживали як могли. Але всі сестри виросли, здобули професії, працювали. Старші вже були одружені, сім’ї у них були цілком благополучні. Але слава по селу все одно була погана. Ось майбутня свекруха і не дозволяла синові одружитися з Віри.

Тоді Віра з Іваном одружилися та поїхали з села до міста. Допомогли трохи сестри Віри. Спочатку винаймали житло, а потім купили в іпотеку цю крихітну квартирку на околиці міста. Були дуже щасливі. Чекали на народження дитини. Зі свекрухою не підтримували жодного зв’язку.

Зателефонував Іван:

– Вірочка, ти вже вдома? Вибач, терміново в рейс відправили. Там продукти у холодильнику, їж. Я післязавтра приїду. А що з твоїм голосом? Втомилася? Ну, полежи. Не напружуйся. Я скоро буду вдома. Люблю сумую.

Телефоном розбиратися Віра не хотіла. Тільки лягла, дзвонить старша сестра Тетяна:

– Вірочка, як ти? Мені тут Надя зателефонувала. Знаєш що, не квапся з рішенням. Ось приїде Іван і поговориш. Може, він викликав клінінг. А ви тут із Надією нафантазували.

– Таню, який клінінг. У нас на клінінг грошей немає, все іпотека забирає.

– Все одно, не квапся. Ось приїде Іван – пояснить.

Два дні Віра переживала – чи речі збирати і готується до розлучення, чи все-таки почекати, що скаже чоловік. Вона вже уявляла себе самотньою матір’ю. Як вона повернеться до своїх батьків, а ті її дорікатимуть і посміюватимуться.

Двері відчинилися, зайшов чоловік з оберемком польових квітів. Віра заплакала.

– Що сталося, – захвилювався Іван. – Ти не любиш таких квітів? Хтось тебе образив? У тебе щось негаразд? Що сталося, не мовчи. Швидку викликати?

Віра схлипуючи, нарешті промовила:

– Скажи, хто у квартирі прибирав? Коханка? Мені час речі збирати? Я тобі не пара?

Іван засміявся:

– Фантазерка, ти моя. Зараз почекай. Все поясню, тільки подзвоню.

Іван набрав номер і коротко сказав:

– Приїжджай до нас.

За півгодини до квартири зайшла свекруха:

– Віра, ти пробач мені. Я була не права. Знаю, що вам зараз тяжко, приїхала допомогти вам.