Зібравши Андрійка в садок, швидко схопивши ключі від машини та квартири з полички, Віра зачинила двері та поспішила з сином надвір. Старший син Вітя ще спить, звечора попередив її, що йому на заняття до інституту до одинадцятої. Дорогою на роботу завезла шестирічного Андрійка до садка, пообіцявши забрати його вчасно.

– Мамо, ти не запізнишся сьогодні за мною? Я вчора на тебе довго чекав, вже один залишився, – питав син.

– Ні, синку, сьогодні не запізнюся. Це в мене вчора був форс-мажор на роботі, – вона поцілувала сина і скоріше вибігла з садка.

Вчора і справді ледве встигла з проектом, вона давно над ним працює і ось нарешті закінчила. Сьогодні Віра здасть проект і вільна, а попереду відпустка. Вона вирішила, що поїде машиною із синами на море. Там на чорноморському узбережжі в Одесі живе її однокласниця Катя та сусідка з дитинства.

Їхні будинки стояли поруч, а батьки завжди дружили. Це потім після школи вони розійшлися по своїх дорогах. Катя поїхала вчитися в інститут до іншого міста. Вдало вийшла заміж і щасливо живе з чоловіком та двома дітьми у невеликому морському містечку, куди поїхали з чоловіком одразу після інституту, чоловік родом звідти.

А доля Віри викручує якісь зигзаги. Одразу після школи вийшла заміж за Ігоря, вони з дев’ятого класу товаришували, а перед випускним вона зрозуміла, що вагітна. Спершу сказала йому, а потім своїй матері.

– Ігоре, ти знаєш у нас з тобою дитина скоро буде, – якось буденно повідомила вона хлопцю.

– Зрозуміло, коли буде, тоді одружимося.

– Я тобі кажу скоро буде, я вже вагітна.

– Як вже? Коли народиться? – розгубився Ігор.

– Взимку. Що робити будемо? Я ще матері не сказала. Адже тільки випустилися.

– Що робити? Народжуватимемо. Розпишемося.

Так і народила Віра Віктора, мати допомагала виховувати дитину. Ігор не обманув, розписалися і весілля було. Молоді батьки самі ще не нагулялися, а вже дитина. Тому Вітя часто був у бабусі, а вони ходили дискотеками, гуляли в компаніях, іноді в різних. Не вийшла у них сім’я, не минуло й чотирьох років, розійшлися без жалю, бо Ігор не хотів працювати, гроші постійно просив у батьків. А останнім часом ще й кілька разів дуже свамрився з Вірою. Її мати застерегла дочку:

– Віро, уникай цього… – вилаяла вона зятя. – Ну, який приклад він подає синові, і ти не повинна закривати очі на це. Я відразу розуміла, що сім’ї у вас не вийде, але не втручалася через дитину, та ти на той час і не прислухалася б до моїх порад.

Віра сама вже розуміла, що це зовсім не кохання було, а просто закоханість, зараз вона не хоче бачити Ігоря. Від одного виду вона починає хвилюватися.

Після розлучення жила заради сина, все для Віті. Років десять не зустрічалася з чоловіками.

До них до офісу прийшов працювати Микола. Йому на той час було тридцять вісім, одружений. З Миколою у Віри склалися дружні стосунки, та й не лише з нею. Активний, такий із себе життєлюб на позитиві, вони працювали над одним проектом. Микола розповів про свою сім’ю, начебто з боку його сім’я здавалася звичайною. Але за його розповідями не так вже й у них все гладко.

– Знаєш, Віро, одружився я через вагітність, а ось досі живемо. Дружині від мене потрібні гроші, і вона навіть не проти, якщо я на стороні заведу іншу жінку, вже було таке. Живемо так за інерцією. Ось навіть сьогодні прийду з роботи, вона спитає – ну що, закінчив свій проект, коли гроші за нього отримаєш? Отак і живемо.

Віра дивувалася їхньому сімейному життю, і сама не помітила, як між ними виникло почуття. Вона вважала Миколу пристойним чоловіком, заробляє, не гульбанить, не свариться. Упродовж трьох років вже зустрічаються Віра з Миколою. Але від дружини він не йде, там двоє дітей, хоч вже майже дорослі.

Віра знала, що для Миколи вона віддушина, і як він казав, жінка, про яку він мріяв усе життя.

– Хочу жити з такою жінкою, як ти. Поруч із тобою мені добре, спокійно, – часто повторював він.

Їй теж добре поруч із ним, вона живе надією, що Микола колись розлучиться з дружиною. Дружина його знає про їхні стосунки, він сам їй розповів і навіть іноді від Віри дзвонить їй:

– Сьогодні додому не прийду, залишаюся у Віри, не чекайте на мене.

Віра, повіривши Миколі, що врешті-решт вони розлучаться, завагітніла від нього.

– Може, наша спільна дитина підштовхне її до розлучення? Ну, скільки він може так жити? Я б на місці його дружини так не змогла, – думала вона, але вголос не вимовляла.

Народився Андрійко, гарненьке маля. Микола зустрів їх із пологового будинку, допомагав, купував усе, що потрібно для сина. На той час Віра мала свою квартиру, спадщину від тітки, сестри матері. Тітка довго нездужала, мати доглядала, і квартира дісталася Вірі.

Минув рік, потім ще один, потім ще, Віра питала Миколу:

– Коли вже ти розлучишся з дружиною? Тут теж син, і йому теж потрібний батько.

Але Микола чомусь не міг піти з сім’ї і стосунки їх перебували на тому ж рівні. Микола приходив у гості, залишався, а сам повторював:

– Віро, ви моя сім’я, я люблю вас із Андрійком. Я без вас сумую. Хіба тобі мало цього? Я вас ніколи не кину.

Але на свята Віра залишалася одна з Андрійком, і навіть на Новий рік тато завжди приносив синові подарунок із запізненням на два-три дні.

Вже в Миколи в тій родині діти дорослі і начебто нічого там не тримає, але дружина його не виставляє, і сам він не йде. А Віра не розуміє, що за життя він веде у тій родині? Що за життя, ні тут, ні там? Ну з нею зрозуміло – приходить і йде, Андрійко іноді просить, щоб тато із садка його забрав, але він не може.

Віра звільнилась із офісу, знайшла іншу роботу. Набридло їй з Миколою в одному колективі, образа накопичується.

– Не хочу я його бачити весь день в офісі, начебто все добре, а як тільки ближче до закінчення дня, він намагається піти, щоб я не бачила. Не хоче Андрія із садка забирати. Потрібно мені щось вирішувати з ним. Так не повинно тривати. Завтра все йому скажу, – щоразу думала вона.

Але завтра знову не виходила розмова, він уміло уникав серйозної розмови. Коли Андрію виповнилося п’ять років, Віра накрила святковий стіл, бо Микола обіцяв прийти із подарунком. Прийшов, привітав сина.

– Андрійку, привіт, з днем народження, мій дорогий. Ось тобі подарунок, який ти хотів.

Андрійко зрадів:

– УРА. Тату, а ти надовго? Я хочу, щоб ти сьогодні довго був, – питав син.

– Подивимося, синку. Але поки що побуду.

Години через дві у нього заграла на телефоні музика, дзвонила дружина. Віра чула їхню розмову, він навіть і не приховував. Вони сварилися, Микола вигукував у телефон дружині:

– Дістала ти мене, все йду від тебе. Набридла зі своїми запитами, – він відключився, а вона ще дзвонила кілька разів, але Ігор не відповідав.

Віра подумала про себе:

– Ну, мабуть, він залишиться в нас назавжди, коли так розмовляв з нею.

Але нічого подібного, увечері, як ні в чому не бувало, Ігор зібрався і поїхав додому, повідомивши Вірі:

– Гаразд я поїхав, мені треба…

Минуло днів п’ять, Віра після роботи заїхала за Андрійком до садка, припаркувавши машину, вони зайшли додому. Трохи згодом пролунав дзвінок, вона думала, що прийшов старший син, відкрила та побачила Миколу.

– Привіт, як справи у вас?

– Привіт, – сумно сказав Андрійко, і пішов у свою кімнату.

– Що це з ним, чому син мені радий? Віро, а ти чому така сумна? Ви не скучили за мною? – дивувався він.

– Ні, ми зовсім за тобою не скучили. І більше – ми не хочемо тебе бачити, не хочемо від слова зовсім. Навіть Андрійко пішов, я сама здивована його вчинку. Мабуть, дитина зрозуміла, що до чого. Так що йди та забудь дорогу сюди назавжди!

– Віро, я тебе не впізнаю, а що сталося? У тебе все добре?

– У мене все чудово, давай сюди ключі від моєї квартири і йди, – простягши руку за ключами, вона чекала.

Микола розгублено тупцював біля дверей, він не розумів, чому так тут його зустрічають, поклав на руку їй ключі, і вийшов. Вірі трохи стало його жаль, але вона вже вирішила:

– Відтепер наше життя безМиколи. Не хочу бути залежною від його забаганок. Йому подобається, що ми на нього чекаємо. А тепер нехай живе по-своєму з дружиною. Я теж хочу бути щасливою і жити, як усі, разом із чоловіком та з родиною проводити свята.

Приходив ще кілька разів Микола, дзвонив багато разів, але Віра стояла на своєму:

– Ти нам більше не потрібний. Не дзвони і не приходь.

І ось минув уже рік. Віра сьогодні здала свій проект, забрала трохи раніше Андрійка з садка, він зрадів.

– Мамо, як добре, що ти мене раніше забрала, мені так подобається.

– А в мене відпустка, Андрійку. Сьогодні п’ятниця, Вітя прийде із занять, і я вам щось скажу цікаве.

– Мамо, скажи мені. Скажи мені ріаніше Віті. Я йому не проговорюсь, ну скажи, мамо. Що хочеш сказати цікаве? Ну мамо! – причепився Андрійко.

– Ось я так і знала, що ти причепишся зі своїми питаннями. Ну, добре, ми в неділю втрьох поїдемо на море до тітки Каті. Ти радий?

Андрійко дивився на неї захопленим поглядом:

– Мамо, це правда? Утрьох і машиною, на море?

– Так, утрьох і машиною.

– Ураа, але я Віті не скажу. Секрет.

Увечері прийшов із навчання Віктор і з коридору спитав:

– Мамо, є що поїсти, я дуже голодний.

Не встигла мати відповісти, як до нього  вилетів молодший братик:

– Вітя, а ми в неділю на море їдемо, всі втрьох на машині. Ура!

– Ну, Андрійку, тобі секрети не можна довіряти, вони з тебе так і хлюпають, – сміялася Віра.

– Можна, можна, ну ж я тільки своєму братові сказав цей секрет.

– Мамо, що я чую? Це правда? А чому раніше мовчала?

– Вітя, ну як твій останній іспит? Все нормально?

– Так, здав, все нормально, я вже на наступний курс перейшов. Ти мені про море скажи, чи це правда?

– Так-так, все правда, завтра збираємося, а післязавтра виїжджаємо, тітка Катя на нас чекає.

Відпустка пролетіла швидко. Купалися, засмагали. Андрійко з Віктором засмагли, стали темно-коричневими. А у Віри намітився роман із родичем подруги. Катя з чоловіком звичайно спеціально так підлаштували, щоб Остап приїхав теж до них, він двоюрідний брат Каті.

Між ними пробігла іскра миттєво, як побачили один одного. Остап займається автобізнесом, два роки у розлученні, має будинок на узбережжі, а господині в ньому немає. Не може знайти жінку, а вірніше переживає знову натрапити не на ту.

– Катю, у тебе випадково немає на прикметі жінки для мене? Ти ж знаєш, мені потрібна господиня та дружина. У мене вдома бардак, не хочеться нічого робити, стимулу нема.

– А ти з дітьми приймеш, якщо я пораджу тобі?

– Нехай і з дітьми, ти ж знаєш, я люблю дітей, сам педагог, правда колишній, – сміявся Остап.

– Є в мене подруга і колишня однокласниця, скоро приїде в гості. Старший син у неї навчається в інституті, а молодшому шість років. Влаштовує?

– А сама з себе як?

– А сама з себе – класна, – дивлячись на чоловіка, типу підтверди, говорила вона, а той погоджувався, киваючи головою.

– Влаштовує, чекатиму.

Ось так і влаштували своє життя Віра та Остап. Живуть у будинку, вікна якого виходять на море та радіють, Андрійко ходить до школи. Віктор уже закінчив інститут. Він жив у бабусі, поки вчився, а зараз живе з дівчиною у їхній старій квартирі, збираються відвідати матір та відпочити на морі. Мабуть, справа йде до весілля.

КІНЕЦЬ.