Віра вже закінчувала мити посуд, коли намилена тарілка вислизнула з рук, і розлетілася на безліч дрібних шматочків.

У кухні з’явилася мати:

– Господи, у кого ти така! Що вже простіше – помити посуд, але і цього тобі не можна доручити! Підмети і як слід вимий підлогу.

Віра згрібла осколки в совок, висипала у відро для сміття. Потім протерла підлогу. У кухню знову зазирнула мати:

– Кухню вимила, то вже й коридор би помила – невже здогадатися важко! За що нам із батьком таке!

Спочатку Віра ображалася на маму, їй неприємно було чути на свою адресу ці слова: невміха, розтяпа та інші, якими мама постійно коментувала всі дії дочки. Але потім вона звикла.

Коли мама починала сваритися, Віра уявляла, що між нею та мамою стоїть товста скляна стінка, і мамині слова, як пружні м’ячики, відскакують від цієї стінки, не зачіпаючи дівчинку.

Ось і зараз Віра, присівши навпочіпки і втягнувши голову в плечі, протирала підлогу в коридорі.

– Ти подивися на черевики! Вони ж брудні, а ти їх ставиш на чисту підлогу! Протри! – знову почувся голос мами.

Віра слухняно протерла черевики батька, туфлі мами та свої кросівки.

– Ну слава Богу! Не пройшло і року! – Прокоментувала мама. – Іди уроки роби! З твоєю зовнішністю на заміжжя розраховувати нема чого – так хоч освіту здобудеш, бо будеш у нас на шиї все життя сидіти.

Віра пішла до своєї кімнати і щільно зачинила двері. Усі уроки вона зробила ще вдень. Зараз з роботи прийде батько, мамі буде не до неї, і вона зможе спокійно почитати.

Віра взяла в руки книгу і поринула в чарівний світ, створений автором.

Коли Віра закінчила школу, батьки відправили її у Київ до бабусі з боку батька – Ганна Іванівна давно нездужала, і в останній рік вона стала почуватися дещо гірше.

– Їдь до бабусі Ганни, хоч на щось пригодишся – допоможеш їй. А якщо вийде, то, може, вступиш кудись вчитися. Хоча я сумніваюся, що у столиці твій атестат з відзнакою справить на когось враження.

Але Віра вступила, і не кудись, а до медінституту. Вона встигала і вчитися, і доглядати бабусю.

Закінчивши навчання, Віра стала лікарем-стоматологом. Бабуся, на жаль, не встигла порадіти успіху внучки – Ганни Іванівни не стало того року, коли Віра закінчувала навчання.

Батьки, які приїхали проводити бабусю в останню путь, з подивом дізналися, що двокімнатну квартиру біля метро «Берестейська» вона заповідала онуці. Сперечатися вони не стали.

– Ну, хай хоч квартира в тебе буде, – сказала Вірі мама, – залишишся без грошей, зможеш обміняти на якусь студію на околиці.

Самостійне життя дівчина почала з того, що влаштувалася на роботу до звичайної стоматологічної поліклініки. Вона відпрацювала там уже два роки, коли її запросили до приватної клініки.

Зарплата тут, звичайно, була значно вищою, і вимоги до роботи теж.

Але головне трапилося приблизно через місяць – до неї на прийом прийшов хлопець. Віра поставилася до нього як до звичайного відвідувача – зробила процедури і призначила наступний візит через три дні.

Однак він чекав на неї вже цього вечора біля виходу з букетом квітів. Вони почали зустрічатись. Ігор був старший за Віру на сім років і відразу почав опікуватися нею. Він був уважний і дбайливий. Майже одразу ввів її в коло своїх друзів, які зустріли її привітно, щоправда, дещо поблажливо.

– Віро, ви з Ігорем – така чудова пара! Виходьте за нього, навіть не роздумуйте! – сказала якось Алла – дружина одного з друзів Ігоря.

– Але Ігор не робив мені пропозиції, – зніяковіла Віра.

– Зробить, обов’язково зробить! Ми бачимо, як він закоханий у вас! – Упевнено заявила Алла.

Справді, за три тижні Ігор попросив її руки.

Батькам він сподобався.

– Це саме такий чоловік, який тобі потрібен – розумний, розважливий, він врівноважуватиме тебе, – сказала мама.

Весілля відзначали у ресторані. Гості були переважно з боку Ігоря, Віра запросила лише батьків та двох інститутських подруг.

Вона була щаслива до того моменту, коли оголосили перший танець молодих. Чоловік узяв її за руку і вивів у центр зали. Перед тим, як пролунали перші звуки музики, він нахилився до її вуха і з усмішкою сказав:

– Сподіваюся, що навіть при твоїй відсутності грації ти не наступатимеш мені на ноги.

Віра, яка щойно почувала себе як пташка, що ширяла в повітрі, ніби застигла. Вона не чула музики і під час танцю справді двічі наступила Ігореві на ногу.

Ігор помітив реакцію Віри і, коли вони зайняли свої місця, спробував звести все до жарту.

— Будь ласка, не жартуй більше, мені це не подобається, — сказала вона.

Жити молоді вирішили у Віри, це було неподалік клініки. Ігореві, який працював на одному з підприємств інженером, це теж було зручно. Його квартира, по-перше, була однокімнатною, а по-друге, перебувала на околиці.

Своїм заміжнім життям Віра була задоволена. Вона не обтяжувалась домашніми клопотами, тим більше що чоловік допомагав їй. Фінансових проблем у молодій сім’ї не було: звичайно, зарплата Ігоря залишала бажати кращого, натомість Віра заробляла дуже непогано. Вони зробили ремонт у квартирі, оновили частину меблів, двічі на рік дозволяли собі відпочинок на морі.

Тільки одне напружувало Віру у взаємовідносинах – Ігор на правах старшого (як і пояснював) постійно робив їй зауваження. Особливо прикро було, коли це відбувалося при сторонніх. Іноді Вірі здавалося, що він шукає привід, щоб її зачепити.

Наприклад, коли вони зібрали друзів відзначити першу річницю весілля, Віра поставила на стіл новий сервіз, подарований одній із тітоньок Ігоря.

– Дякую моїй тітці Ларисі, – сказав Ігор, – он який сервіз на весілля подарувала. Якби не вона, не знаю, з чого ми зараз їли – Віра за рік весь посуд перебила. Я думаю, треба на одноразову переходити.

Гості посміялися – Віра образилася і ввечері, коли всі розійшлися, запитала Ігоря, навіщо він виставляє її поганою господинею.

– Ну що ти, Віро! Я ж просто пожартував. Всі це чудово зрозуміли, у моїх друзів чудове почуття гумору. Відносись простіше!

Віра намагалася ставитися простіше, але це не завжди виходило. Коли Ігор називав її розтяпою, поки вона, стоячи перед дверима квартири, шукала в сумочці ключі, вона  мовчала.

Але якось один із його друзів поставив питання про те, коли вони займуться вирішенням демографічного питання. Ігор відповів:

– Це поки що не про нас. Діти – це відповідальність. А яка з Віри мати? Хіба їй можна дитину довірити?

Увечері Віра влаштувала чоловікові першу сварку.

– Мені набридло слухати, якою ти виставляєш мене! – Заявила вона. – Ще один такий «жарт», і я подам на розлучення.

Ігор вибачився, пообіцяв, що таке не повториться. Наступного дня він прийшов додому з букетом її улюблених лілій.

І справді, він тримався досить довго.

Якось, коли вони вже були одружені близько трьох років, Віра поділилася з чоловіком радістю: їй запропонували пройти атестацію та здобути першу кваліфікаційну категорію. Для молодого лікаря, який відпрацював трохи більше п’яти років, це великий успіх.

– Зараз мене відправляють на курси, потім треба буде пройти всі тести та співбесіду. Якщо вийде – зарплата буде вищою, – раділа Віра.

– Не кажи «гоп», доки не перестрибнеш, – зупинив її Ігор. – Ось якщо зумієш пройти, тоді радітимемо.

У Віри все вийшло. Перед Новим роком вона принесла додому копію наказу та атестаційний лист.

– Зараз вставимо в рамочку і показуватимемо всім гостям, – пожартував Ігор.

До рамочки не вставив, але гостям показав. Після того, як по телевізору пролунало новорічне привітання та гості віддали належне холодним закускам, Віра, намагаючись вмістити на столі страву з гарячим, випадково перекинула келих. Він був порожнім і навіть не розлетівся, а просто впав.

Ігор підхопив його та запропонував підняти келихи за лікаря першої категорії – свою дружину. Перехиливши, він повернувся до Віри:

– Шановний лікар першої категорії, скажіть, будь ласка, а що робити, якщо у людини руки не звідти де у всіх, а метром нижче?

Після цього він звернувся до гостей:

– Уявіть собі, ви прийдете до такого спеціаліста першої категорії, а він своїми ніжними ручками вам щось не те зробить? Що робити?

Багато хто засміявся, але не всі. Віра розгублено дивилася на гостей.

Зберігаючи на обличчі привітний вираз, Віра змінила гостям тарілки і підійшла до чоловіка:

– Ігоре, я дуже погано себе почуваю. Все для чаю та кави на столі на кухні. Торт у холодильнику. Я піду приляжу.

– А як я тут сам?

– Нічого, жінки тобі допоможуть. Мені справді погано. Піду ляжу, інакше доведеться швидку викликати.

Віра пішла до спальні, взяла беруші. Дивно, але хвилин за десять вона заснула.

Наступного дня Ігоря розбудив звук працюючого пилососу. Він вийшов зі спальні: стіл був прибраний, посуд вимитий, Віра чистила килим.

– Ти чого так рано розшумілася? – позіхаючи, спитав він.

– Яке рано? Вже скоро дванадцять, – відповіла Віра.

Ігор помітив у коридорі дві великі валізи.

– Ми кудись їдемо? – поцікавився він.

– Я – ні, а ти їдеш.

– Куди? – здивувався Ігор.

– До своєї квартири.

Через дві години після того, як Ігор після довгих розбірок, обіцянок і присяг все ж покинув її квартиру, Вірі зателефонувала мама:

– Ти що, наробила? Чоловіка виставила! Де ти тепер собі такого знайдеш?

– Такого я собі точно шукати не буду, – відповіла Віра.

– Ось яка ти була не розумна, така і залишилася! – обурено заявила мати.

– Ні, це я раніше не розумна була, а зараз порозумнішала. Тому й виставила Ігоря, – повідомила Віра.

– А на що ти в Києві житимеш? – Запитала мати. – На нас із батьком не розраховуй.

– І не розраховую. Я заробляю на місяць більше, ніж ви з батьком удвох за три місяці. Не пропаду, – сказала Віра і вимкнула телефон.

КІНЕЦЬ.