– Який фільм будемо дивитися? – Віра вмостилася на диван.

– Не знаю, вирішуй сама! – гукнув її чоловік Ігор із ванни.

– Подивимося, що тут є, – сказала Віра, відкриваючи ноутбук. – На мелодраму Ігор не погодиться. А ось комедія цілком підійде…

Віра посміхнулася, передчуваючи романтичний вечір удвох.

Молодята тільки сьогодні приїхали з Греції. У них завершився двотижневий медовий місяць.

Море, сонце, смачна їжа і коханий чоловік – два тижні пролетіли надто швидко.

Віра зиркнула на дві нерозібрані валізи в коридорі.

– Хай стоять вже, завтра розберу, – пробурмотіла вона і, відвернувшись, подивилася в ноутбук.

Раптом з компʼютера долинув якийсь звук. На екрані зʼявилося повідомлення.

Віра машинально натиснула на значок, і оторопіла від прочитаного.

– Я сумуватиму, любий, – писала якась незнайомка її Ігорю.

– Не сумуй, Маринко, – відповідав той. – Я скоро повернуся!

Віра подивилася на дату – 8 серпня, за день до закінчення їхньої з Ігорем відпустки.

– Це ще що таке? – Віра перегорнула листування, і літери попливли перед очима.

– Маринко, цей вечір був чарівним…

– Ігоре, ти сьогодні приїдеш?

– Так, маленька моя, я так скучив!

І далі, далі, далі…

Віра не витримала і закрила ноутбук.

– Як справи з пошуком фільму? – Ігор вийшов з ванни, скуйовдив ще мокре після душу волосся.

Віра мовчала, дивлячись на нього.

– Може, комедію подивимося? – продовжив Ігор, не помічаючи зміни у настрої дружини.

– Так, мабуть, комедія, ось прямо зараз і почнеться, – дівчина блиснула очима. – Хто така Маринка?

Ігор оторопів. Очі його округлилися, він явно не очікував такого запитання.

– Маринка? Не знаю! – награно вигукнув він трохи голосніше, аніж хотів. – А чому ти питаєш?

– Ось чому! – і тієї ж миті ноутбук опинився у Ігоря. – Як ти міг?! Ми ж тільки-но одружилися!

– Я, я… Пробач Віро, ця Марина сама вчепилась до мене, – почав виправдовуватися Ігор. – Я не хотів, але на корпоративі трохи перебрав, ну і після цього якось само понеслося… Але тепер все! У мене є тільки ти!

– Все?! Тепер все?! За листуванням щось не схоже, що все!

– Ну, я… Віро, я тебе люблю! Давай охолонемо і поговоримо?

– Ні, Ігорю, ти любиш тільки себе! – сказала дівчина, вибігши з квартири і на прощання гримнувши дверима.

…Віра сиділа в таксі і дивилася на вулиці, що пролітали повз.

Сльози самі по собі капали з очей.

– Невже це все відбувається зі мною? Ігор. Мій Ігор. Мій чоловік виявився таким негідником. За моєю спиною вів подвійну гру. Господи, як у це повірити?

З роздумів Віру вивів голос таксиста:

– Агов, панянко! Приїхали.

Віра, розплатившись, вийшла з машини. Її мама вже стояла на ґанку.

Віра, не кажучи ані слова, обійняла матір і заплакала.

– Дівчинко моя, що трапилося? – мама акуратно погладила Віру по волоссю. – Із Ігорем посварилися?

– Я подаю на розлучення, – Віра подивилася в очі матері. – Він виявився підлим і брехливим, жити з таким я не буду!

– Гаразд, гаразд, не гарячкуй. Проходь у квартиру, я тобі чаю приготую, все й розкажеш. Охолонеш трохи, помиритеся ще…

…Пройшов тиждень.

– Віро, та живи ти тут скільки хочеш! Навіщо тобі квартиру ще винаймати, витрачатися?

– Мамо, мені тридцять років, недобре вже з батьками жити. Я вас дуже люблю, але мені простір свій потрібен.

Віра вже другий день сиділа в інтернеті в пошуках невеликої затишної квартирки в оренду.

– А ось, здається, ця дуже навіть нічого. Навіть парк поряд.

– Не поспішала б ти, може ще з Ігорем помиритеся, – мати благаючи глянула на доньку. – Адже він щодня дзвонить, квітів скільки надіслав…

– Мамо, – Віра відволіклася від монітора і відкрито подивилася на матір. – Вчора я подала на розлучення, це все!

…Вже місяць Віра жила у своїй новій затишній квартирці.

І вже два тижні, як вона не плакала в подушку ночами.

Спроби Ігоря возʼєднати родину також затихли. Він практично перестав дзвонити та писати. Це було Вірі на руку, вона хотіла якнайшвидше забути все, що сталося, і почати жити заново.

Щоб відволіктися, вона з головою пішла у роботу. Взяла додаткові проєкти, і часу думати про Ігоря практично не було.

Але, як тільки приходили вихідні, думки про несправедливість і самотність знову надокучали їй.

Вона просто сиділа всі вихідні перед телевізором, бездумно перемикаючи канали.

Одного дня вона їла морозиво з джемом і дивилася серіал, суть якого навіть не розуміла і розуміти не дуже хотіла.

Вечеріло, за вікном стояв теплий літній вечір.

– Як мені все набридло, – Віра вимкнула телевізор і вийшла на балкон. – Такий чудовий вечір, а я нуджуся вдома.

Натягнувши джинси й майку, вона вийшла на вулицю і пішла у бік парку.

Парк був великий та красивий. Ліхтарі підсвічували доріжки, а закохані парочки хихотіли в тіні дерев’яних лавок.

Віра довго блукала по доріжках. Думками вона була десь далеко. Темніло.

Дівчина вирішила, що вже пора повертатися додому. Вона розвернулась і пішла у зворотний бік.

Хвилин за десять Віра зрозуміла, що ходить колами.

Людей немає, парочки зникли. Раптом ззаду почулися кроки. Віра прискорилася.

– Дівчино, вибачте… – почувся позаду голос незнайомця.

Віра, не відповівши, кинулася бігти, але, зробивши пару кроків, зашпорталася.

Не встигнувши схаменутися, вона вже відчула, як сильні руки підняли її на ноги.

– Ви в порядку? – у голосі незнайомця чулося занепокоєння. – Вибачте, я мабуть вас налякав.

Віра мовчки дивилася на незнайомця, думаючи, що їй робити.

– Я Сашко, – продовжував чоловік. – Та перестаньте ви переживати! Я звичайний хлопець.

Він відійшов на два кроки.

– Ось, бачте, навіть в кишенях нічого нема, – дружелюбно посміхнувся чоловік. – Я тут живу недалеко, гуляв, бачу ви тут ходите колами по парку, явно загубилися.

Віра трохи розслабилася. Чоловік був доволі симпатичний, і це її збентежило.

– Так, я теж гуляла… І ось не можу знайти вихід із парку, – пробубоніла вона, поправляючи одяг і пригладжуючи волосся.

– Дозвольте, я проведу вас?

Півгодинна прогулянка до будинку пролетіла непомітно. Сашко розповідав цікаві історії, жартував. Віра сміялася, нишком милуючись ним.

Таких цікавих та харизматичних чоловіків вона давно не зустрічала.

Чим ближче до будинку вони підходили, тим повільніше ставали їхні кроки.

Дійшовши до потрібного під’їзду, вони зупинились.

– Ну, що ж, до побачення, Віро, – усміхнувся чоловік.

– До побачення, Сашко, – не змогла приховати розчарування Віра.

– Дозвольте, я дочекаюсь, поки ви зайдете до під’їзду, раптом знову згубитеся.

Віра сумно посміхнулася і пішла додому…

…Наступного дня Віра прокинулася пізно, довго лежала в ліжку, сумно згадуючи вчорашній вечір.

– Чому не попросив номер телефону? Може, самій треба було запитати…

Ще трохи полежавши, Віра встала і вирішила, як завжди, прогулятися по каву до сусідньої кав’ярні.

Вийшовши з квартири, вона почала поратися з ключами, підбираючи потрібний, щоб замкнути замок.

Тут відчинилися двері у сусідню квартиру і звідти вийшов усміхнений Сашко, з двома чашками кави.

– Ну ти й соня, весь ранок тебе чекаю! По каву?

– Ти?! – Віра здивувалася, не знаючи, що й сказати. – Що ти тут робиш?

– Живу, – ще ширше посміхнувся Сашко.

Віра мовчки дивилася на нього, нічого не розуміючи.

– Так, я твій сусід, уже два тижні як. Бачив тебе кілька разів, та познайомитися не встигав, ти весь час десь вислизала.

Віра все ще стояла мовчки.

– Ну, ми тут, звичайно, добре стоїмо, але може таки зайдеш на каву до мене? Я вже заварив…

– Я не впевнена… Якщо тільки…

– Що? – Сашко з занепокоєнням та надією дивився на дівчину.

– Якщо ти маєш печиво, – посміхнулася Віра.

– Для тебе знайду! – полегшено посміхнувся Сашко.

У цей момент задзвонив телефон Віри:

– Так, мамо? Ні… Ні, я не передумала. Я тебе люблю, але житиму тут.

Вона глянула на Сашка і знову посміхнулася.

– Мені тут… Дуже подобається…

І молоді, весело розмовляючи, пішли пити каву…