Віра Василівна мала день народження, перший після того, як сім місяців тому вона втратила чоловіка, Сергія Вікторовича. Віра Василівна, не особлива любителька святкувати, попередила старшого сина Віктора, щоб він не влаштовував свят.

У неї було четверо дітей – Віктор, Сергій, Олена та Ганна – всі названі на честь предків родини. Віра згадувала минулі дні народження, наповнені радістю та квітами – традицію, закладену Сергієм, що тривала і у важкі часи його хвороби.

До шостої години прийшли діти та онуки, принесли торт, шампанське, малюнки для бабусі. Атмосфера урочистої перетворилася на жваву.

Під час тосту Віктор зізнався, що йому сумно святкувати без батька, але наголосив, що треба шанувати його пам’ять та зберігати традиції, створені ним. У цей момент пролунав дзвінок у двері.

До будинку увійшов молодий чоловік з букетом квітів та рожевою листівкою.

– Від імені Сергія Микитенка хочу вручити вам цей букет, – сказав він і простяг квіти помітно схвильованій Вірі. Усередині папки була записка від покійного чоловіка:

«Вірочка, вітаю тебе з днем народження! Шкода, що я не зміг сам подарувати цей букет тобі. Не втрачай вогник в очах. Я любитиму тебе вічно, де б я не був! Твій Сергій.».

Переповнена емоціями Віра крізь сльози ледве чутно подякувала покійному чоловікові.

Всі мовчали, а потім кімната вибухнула оплесками та тостами. Було помітно, що дух Сергія, як і раніше, поєднував сім’ю, роблячи день Віри по-справжньому особливим.