Майже вся рідня вважала, що Вірі та Михайлу дуже пощастило – у кожного з них на той час, коли вони вирішили одружитися, були свої квартири. А у Віри навіть двокімнатна.

Єдине, що забували родичі, коли обговорювали цю ситуацію, це те, що квартири молодим людям не з неба впали.

Наприклад, Віра три роки доглядала двоюрідну бабусю, яка була самотня – у неї не було ніколи ні чоловіка, ні дітей.

Коли вісімдесятирічна старенька злягла, ніхто з її племінників не захотів взяти на себе догляд за нею навіть за спадкування квартири.

А Віра погодилася. По-перше, вона пам’ятала той час, коли «баба Галя», із задоволенням няньчилась з нею, маленькою, дарувала їй подарунки і допомагала справлятися з математикою (Галина Петрівна викладала математику в школі).

І по-друге, квартира їй була зовсім не зайвою.

Віра якраз закінчувала університет, потім влаштувалась на роботу, яка дозволяла виконувати замовлення з дому. Два роки минули більш-менш нормально, а третій дався їй насилу – бабуся почала швидко здавати, і її майже не можна було залишати одну.

Іноді Вірі приходила на допомогу її мама, щоб дівчина могла з’явитися в офісі дизайнерської агенції, де працювала віддалено. Більше ніхто з рідні у квартиру бабусі не приходив.

Натомість, коли Віра вступила у спадок, на «сімейній раді» вирішили, що дві кімнати за три роки нагляду – дуже багато. Квартиру треба продати, половину грошей, так і бути, залишити Вірі, а решту розділити між трьома племінницями та їхніми дітьми.

Чи зуміла б Віра поодинці впоратися з ріднею, невідомо, але в неї була цілком адекватна мама, яка пояснила всім, що жодних прав у них на квартиру немає.

– Поки Віра за бабусею доглядала, ваші діти в клубах і на дискотеках розважалися, на моря відпочивати їздили. Отже, жодних претензій з вашого боку бути не може.

Михайло заробив на квартиру сам. Відразу після закінчення університету він поїхав на заробітки, де пропрацював три з лишком роки. Додому повернувся із пристойною сумою грошей і одразу отримав «цікаву» пропозицію від батьків:

– Синку, у тебе все одно на окрему квартиру не вистачає. Давай продамо нашу двокімнатну квартиру і купимо трьох або чотирьохкімнатну квартиру. Тут нам тісно – Світланка вже доросла, на третьому курсі навчається, їй теж особистий простір потрібен.

Але Михайло не погодився. Він знайшов роботу і купив однокімнатну квартиру, виплативши іпотеку всього за два роки.

До весілля Віра та Михайло зустрічалися близько року. Жити вирішили у квартирі Віри, а однокімнатну здавати.

І знову потягнулися родичі.

– Вірочко, тобі пощастило, у вас із Михайлом окрема квартира. А знаєш, як тяжко жити з батьками? Уявляєш, у малогабаритній 3-х кімнатній квартирці нас п’ятеро! Батьки чоловіка, ми вдвох і ще бабця – мати батька Генадія. Шаркає по квартирі, з кухні до кімнати, з кімнати – до кухні. Як не вийдеш – все на неї натикаєшся. І кімнатка у нас лише десять метрів! Поговори з Михайлом, може він дозволить нам хоч пару років у його квартирі пожити, поки ми на свою збираємо. Ми будемо дуже обережні і комунальні платежі самі платитимемо!

Вірі було, звичайно, шкода Христину. Але, з іншого боку, та навідріз відмовилася за бабусею Галею доглядати, коли Віра запропонувала їй і роботу, і квартиру розділити навпіл. «Я знайду чоловіка із квартирою! Не хочу свою молодість на догляд за старенькими витрачати».

Віра була вже вагітна, коли до них у гості без попередження приїхала мати Михайла.

– Віра, залиши нас, будь ласка, наодинці, нам треба вирішити деякі сімейні питання, – сказала свекруха.

– Загалом у нас один від одного секретів немає, – Михайло затримав Віру за руку.

Але вона, поставивши перед свекрухою чашку з чаєм, посунувши до неї вазочку з цукерками та печивом, вийшла з кухні.

Віра увімкнула ноутбук – вирішила перевірити, чи не прийшли на робочу пошту нові замовлення.

А на кухні в цей час відбувалася така розмова:

– Світлана зібралася заміж, – повідомила мати. – Їм потрібна квартира, і ми подумали, що ти встигнеш попередити своїх мешканців, щоби вони протягом місяця з’їхали.

– Я не збираюся виставляти своїх квартирантів, – відповів Михайло. – у нас із ними укладено договір на одинадцять місяців. А в’їхали вони зовсім недавно. Крім того, вони завжди вчасно платять, а нам гроші потрібні. – Віра за два місяці піде в декрет, потім сидітиме вдома з дитиною три роки. Тож нам ці гроші зовсім не зайві.

– Михайле, ти ж чоловік, ти повинен допомогти сестрі. І потім – твоя дружина працює з дому, вона зможе одразу після пологів вийти на роботу, – дорікнула його мати.

– А за кого Світлана виходить заміж? Що, її Віктор хіба не чоловік? Чому я маю за нього вирішувати, де житиме його родина? Наскільки я пам’ятаю, він мій ровесник.

– Віктор живе з батьками у такій самій двокімнатній квартирці, як у нас. І в нього також є молодша сестра. Йому нема куди привести дружину, – намагалася втлумачити Михайлу матір. – Він простий менеджер із невеликою зарплатою. Йому ніколи не заробити на квартиру.

– Значить, йому рано одружуватися. Нехай Світлана подумає, чи потрібен її й такий чоловік. Чи ви плануєте, що я утримуватиму їхню родину?

– Але Світлана вже вагітна, – повідомила мати.

— Значить, я можу тебе привітати, — цього року в тебе буде одразу двоє онуків, — сказав Михайло, підводячись із-за столу, показуючи тим самим, що розмова закінчена.

– Значить, ти відмовляєш? – Ще раз запитала мати.

– Відмовляю. Я не вважаю за потрібне обмежувати свою сім’ю, – відповів Михайло.

На весілля Світлани та Віктора Михайла з Вірою не запросили. Молодята почали жити у батьків Світлани.

Скоро Віра народила сина – Дениса, і, справді, перші кілька місяців вона працювати не могла – надто багато часу забирала дитина. Але коли сину виповнився рік, Віра повернулася до віддаленої роботи, тим більше, що вечорами з Денисом займався батько.

Однак рідня з обох боків так і не заспокоїлася: раз у раз Вірі та Михайлу сипалися прохання:

– Пустіть пожити двоюрідного брата, він із дружиною розійшовся – йому жити ніде, – просили одні.

– Усього на п’ять років, на час навчання, нехай дівчинка поживе, вона в нас акуратна, – дзвонили інші.

– Вам що – шкода? – звучало у кожному такому зверненні.

А одна з тіток Віри збиралася навіть заповіт заперечувати – мовляв, бабуся вже не в собі була, коли писала. Щоправда, до суду справа не дійшла – адвокат їй пояснив, що це марно.

Загалом, сварили Михайла і Віру з обох боків – безсовісними скнарами називали.

Але особливо сильно обурилися родичі, коли Денис підріс і пішов у садочок, а Віра почала працювати повний день. В цей час вони з Михайлом взяли в іпотеку трикімнатну квартиру, а свої дошлюбні почали здавати. Ось тут їм дісталося від рідні!

-Навіщо їм на одну сім’ю три квартири?!

А вони знали, навіщо. По-перше, Віра та Михайло планували ще одну дитину, а по-друге, хотіли забезпечити майбутнє своїх дітей.

Пояснювати родичам, що якщо хочеш щось мати, треба працювати, було марно. Багато хто з них досі, коли заходить розмова про Віру чи Михайла, кажуть:

– Ось – пощастило людям, а вони поділитися не хочуть.

КІНЕЦЬ.