Спочатку Наталка не сподобалася Вірі Степанівні – якась вона занадто проста. Чомусь їй уявлялося, що в її Михайла буде інша обраниця – довгонога і витончена красуня, під стать йому, але він привів Наталку. А потім вона ще дізналася, що Наталка має маленького сина, що дуже здивувало Віру Степанівну.

– Михайле, що ж ти робиш! – казала Віра Степанівна своєму синові. – Ти молодий ще й не знаєш, що таке чужа дитина! Жодної романтики не буде, а відразу побут – повзунки, суміші, і таке інше. Тебе дратуватиме, що це не твій рідний син, а якогось чужого чоловіка, а тобі ще його виховувати треба, гроші вкладати!

– Мамо, які повзунки та суміші? Йому вже п’ятий рік! Він у садок ходить. Та й взагалі він хороший хлопець, треба тебе з ним познайомити, щоби ти розтанула.

– Ось ще! – пирхнула Віра Степанівна. – Навіть не думай цього робити, не прийму! Одружуйся на вільній дівчині і почніть життя з білого листа.

– Так я і з Наталкою почну життя з білого листа, – відповів Михайло. – Андрійко нам не завадить. Він навіть свого батька не знає, Наталю покинув її хлопець, коли дізнався про вагітність.

– О, то вона ще й нагуляла? – обурилася Віра Степанівна. – Гарна невістка.

– Дивно! А як тітка Рая, твоя сестра народила без чоловіка, то ти інше говорила. Лаяла її чоловіка, який її покинцв! Що ж ти така дволика?

– Так це інше! – пробурчала Віра Степанівна. – Ти тільки не одружуйся з цією.

– Мамо, ми вже все вирішили! – сказав Михайло. – Знімемо поки квартиру, одружуємося, потім візьмемо іпотеку. Андрійка я усиновляю, у нього все одно ніякого тата немає, а він навіть чимось схожий на мене. Він вже мене татом називає.

– Ех, закрутила тебе ця дівка! – застогнала Віра Степанівна. – Ну, дивись сам, пошкодуєш! А цю дитину не всиновлюй, бо аліменти ще платитимеш. І сюди мені його не наводь, чуєш?

Але Михайло не почув, привів-таки. За півгодини до приходу Віра Степанівна посковзнулась – нічого серйозного, але треба було відлежатися. Вони прийшли удвох – Михайло та Андрійко. Лежачи на дивані, Віра Степанівна гнівно блиснула очима на сина – мовляв, я ж просила дитину не приводити, але Михайло ніби цього не помітив. Сказав, що Наталка на роботі, а вони тут з Андрійком повз них проходили.

– А ти що це лежиш? – Запитав Михайло. – З ногою щось? Є якась мазь? Зараз я збігаю, куплю. Андрійко, почекай тут, познайомся з бабусею.

Андрійко сів на край крісла і зніяковіло посміхнувся жінці, яка на нього недовірливо дивилася. Він і справді був чарівна дитина, якою можна тільки розчулюватися: великі сині очі, довгі вії, акуратні рожеві губки, майже бантиком.

– А ви моя бабуся? – м’яко спитав Андрійко.

Віра Степанівна знизала плечима і нічого не відповіла.

– А де ваш дідусь?

– Нема дідуся, – Віра Степанівна мимоволі посміхнулася – надто кумедний був цей малюк.

– А у моєї другої бабусі є дідусь. Але вони далеко живуть, я їх тільки по телефону бачив.

«А ну все зрозуміло! – подумала Віра Степанівна. – Вирішили на мене хлопчика залишати, бо батьки Наталки далеко. Ну, не дочекаєтеся!».

– А вам недобре? – з жалем спитав Андрійко. – Треба вам якось допомогти.

– Зараз мені Михайло мазь принесе, і стане краще.

Андрійко зліз із крісла і пішов на кухню. Почувся звук води, що ллється. Віра Степанівна хотіла підвестися, але не змогла. Через кілька секунд з’явився Андрійко з кухонним рушником, в якому була трохи намочена серединка.

– Хто тобі дозволяв самому лазити на кухні? – суворо запитала Віра Степанівна

Андрійко здригнувся, розгубився і зніяковів від такого питання.

– Я просто хотів, – хвилюючись відповів він. – Я хотів, щоб вам стало краще! Ось якщо цим мокрим місцем прикласти до чола, то стане краще. Так мама татові робила, коли в йому було недобре.

Андрійко розгублено стояв посеред кімнати з рушником у руках і не знав, що робити. «Боже мій, який дбайливий хлопчик, – розчулено подумала Віра Степанівна. – А я, така…, тільки налякала дитину. Він то тут до чого? Михайло навіть таким дбайливим у дитинстві не був».

– Тоді зрозуміло, – Віра Степанівна м’яко посміхнулася. – Ну, якщо допомагає, то давай прикладу, може й легше стане.

– А давайте я вам допоможу, покажу, як правильно!

Андрійко приклав рушник до лоба бабусі, і при цьому зробив брівки будиночком – явно дитина має співчуття. Він такий гарненький, справді, як тут не розтанути? Почали розмовляти, і Віра Степанівна помітила, який він не по роках розумний і ввічливий хлопчик. Прийшов син, приніс мазь, забрав Андрійка. Вірі дуже швидко стало краще. «Напевно рушник допоміг» – жартома подумала Віра Степанівна.

З того часу Віра Степанівна почала відчувати потребу у спілкуванні з Андрійком. Вона й сама не знала чому виника ця потреба, ось подобався їй цей хлопчик. Ну навіщо дивитися серіали, або віддавати свій час на безглузде рукоділля, якщо можна його присвятити цьому хлопцеві, який з ніжністю називав її бабусею? Вона навіть була вдячна Наталці, яка народила Андрійка і зробила її життя світлішим.

– Андрійко, а я за тобою, – говорила весь час Віра Степанівна, ледве переступаючи поріг квартири Михайла та Наталки. – Бабуся зарплату отримала, підемо її витрачати: морозиво, каруселі, все, що захочеш!

Наталка народила від Михайла доньку Аліну. Звичайно ж, Віра Степанівна була рада, але, як і раніше, забирала семирічного Андрійка, щоб батьки займалися немовлям. Зараз, коли внучці йде четвертий рік, бабуся звичайно ж, забирає обох дітей на всякі розваги, але все ж таки більшу увагу приділяє як завжди своєму улюбленцю Андрійку.

– Дивно, – кажуть подруги. – Усі нормальні бабусі рідним онукам усю увагу віддають, а ти більше до Андрійка тягнешся. А Алінку чого так обділяєш?

– Ну прямо – обділяю, я їх обох люблю! – відповідає їм Віра Степанівна. – Алінка хитра, вона своє візьме, до того ж велика капризулька, розпещена батьками. Ось не знаю, як це пояснити, але Андрійка я справді люблю більше за рідну онучку. Він такий – мій мій! Як згадаю, як я на нього насварилася тоді через цей рушник, а він розгублено стояв посеред кімнати…! І що це на мене тоді найшло? Я така рада, що в мене є Андрійко, хлопчик мій рідний!