Віра з сином вечеряла, коли відкрилися вхідні двері. У коридорі почулася метушня і голос колишнього чоловіка:

– Проходь, не соромся. Почувайся як удома, – говорив комусь чоловік.

Віра вискочила в коридор. Там знімала чобітки якась рудоволоса дівчина.

– Це що таке? Олег, ти що робиш? Приводити своїх жінок у будинок, де живе твоя дитина, це взагалі нахабство! Зовсім сором втратив! Хочеш гуляти — гуляй, а в хату бруд приносити не дозволю! – невдоволено вигукнула Віра.

Олег обійняв дівчину і сказав:

– Не сварись. Це не жінка, це моя наречена. І вона житиме тут зі мною в моїй кімнаті. У своїй кімнаті я маю право робити все, що я хочу. І зараз я хочу повечеряти з Лілею. Ви вже звільнили кухню?

Він повів показувати своїй супутниці квартиру.

– Ось наша кімната. Ось ванна кімната. В ту кімнату заходити не будемо, там живе моя колишня, ви щойно з нею познайомилися, і мій син. А ось і він! Дмитрик, привітайся з тіткою Лілею.

Дмитрик спідлоба глянув на тітку, сховавши руки за спину.

Віра, взяла сина, повела його до кімнати.

— Я не дозволю, щоб твої жінки до моєї дитини справу мали. Безсоромність! Я знайду на вас управу! Я не дозволю їй тут жити!

Зачинившись у кімнаті, Віра розплакалася. Їхні стосунки з Олегом почали псуватися майже відразу після народження дитини. Дмитрик народився нездужим, і Віра всю увагу віддавала дитині.

Чоловік спочатку бурчав, просячи своєї частки тепла та ласки, але згодом віддалявся дедалі більше. Віра спочатку зітхнула з полегшенням, поки доброзичливці не розплющили їй очі на пригоди чоловіка.

Тоді Віра спробувала повернути чоловіка до сім’ї, але було пізно. Він попросив розлучення. Також він запропонував розміняти квартиру, але тут Віра за порадою матері не дала дозвіл.

Мати казала, що якщо розміняєтеся, то все це назавжди. А так, ну погуляє чоловік, тай заспокоється. А ти, ось вона, під боком, тільки руку простягни. Та й синочок буде рости в нього на очах, все ж таки не чужий, дивишся, і повернеться до родини.

І ось дочекалася, він привів у їхню хату якусь жінку…

Наступного дня Віра поїхала до матері. У фарбах описала вчорашній вечір і запитала:

– Що мені робити?

Мати замислилась.

– Можна, звичайно, щось робити. Можна скаржитися Олегу, що в тебе пропало щось то одне, то інше… Але це може ще більше настроїти Олега проти тебе. Знаєш, дочко, схоже, що тобі таки вже не вдасться повернути Олега в сім’ю, коли він пішов на таке. Він, звичайно, негідник той ще, але нам доведеться з цим змиритися.

– Тут вже сварись, не сварись, — не допоможе. Та ще й дитина житиме серед цих сварок. Облиш. Ти в мене розумниця, красуня, знайдеш собі іншого, не пропадеш. На твоєму Олегу світло клином не зійшлося. Якщо він привів у будинок іншу, то, навіть коли колись і вдасться повернути його в сім’ю, нормальних відносин вже не буде. Тобі воно потрібне?

Мати обійняла доньку:

– Я знаю, тобі важко та прикро. Але все-таки послухай мене. Прямо завтра переїжджайте з Дмитриком до мене і шукайте розмін.

– Але, мамо, вийде, що я здалася і пішла, а ця інша перемогла!

– Ні! Вона не перемогла, ти пішла щоб дитина не бачила сварок.

Віра ще трохи посиділа, заспокоїлася і поїхала додому. У свій колишній будинок, пакувати речі. Мати права, те, що розбилося, заново не склеїти.

***

Віра з усмішкою спостерігала, як Андрійко солодко сопить у своєму ліжечку.

Ось вона і стала бабусею.

А, здається, зовсім недавно вона була молоденькою наївною дівчинкою, що здавалася перед труднощами.

З того часу моменту чимало часу. Віра знову вийшла заміж. Олександр повністю виправдав своє ім’я, заступник, адже з ним Віра почувала себе справжньою жінкою, коханою та єдиною.

Олег підписав відмову від батьківських прав, Олександр усиновив Дмитрика та виховував його як рідного. Він не робив відмінностей між Дмитриком та їхнім другим сином, Динисом.

А тепер вже й Дмитро одружився та подарував їм першого онука.

Телефонний дзвінок вивів Віру з спогадів.

– Алло, Віро? Привіт. Це Олег. Я знаю, що не повинен тебе турбувати, але мені треба з тобою поговорити. Це дуже важливо. Будь ласка, приїжджай. Моя адреса ….

Віра довго думала, що раптом могло Олегу знадобитися від неї. Треба ж! Двадцять років ні слуху ні духу, а тут — здрастуйте, намалювався. І як тільки номер телефону дізнався? І навіщо вона раптом згадала про нього? Наче притягнула його до себе цими спогадами.

Але цікавість взяла гору, і наступного дня вона вже піднімалася сходами старого будинку, колишнього заводського гуртожитку. Знайшла потрібну кімнату і постукала.

Двері відчинив Олег, постарілий, втомлений, але все ще не втратив деякого шарму.

– Привіт, Віро. Проходь. Прекрасно виглядаєш. Чай, кава?

– Ні дякую. Я не надовго. Мені довелося онука залишити з нянею, щоби приїхати сюди. — Віра озирнулася на всі боки. Чистенько, але незатишно, відразу відчувається барліг холостяка. – Що це ти раптом згадав про моє існування? Що тобі від мене знадобилося?

– Я хочу зустрітися із сином.

– Із яким ще сином? Ти відмовився від нього! Забудь взагалі, що в тебе колись був син!

– Раніше ти не була такою…

– Дякую, у мене були добрі вчителі, – Віра награно вклонилася.

– Ти не думай, мені нічого не треба від нього, навпаки, я хочу написати на нього заповіт. Адже в мене, крім нього, нікого немає.

– А як же твоя рудоволоса фея? — не втрималася Віра.

Олег лише махнув рукою.

Віра пирхнула:

– Гаразд, на неї мені глибоко фіолетово. А заповіт тобі навіщо?

– М-м-м… Я занедужав… На огляді сказали, що мені лишилося півроку, не більше.

– І?.. Ти хочеш відписати синові цю кімнатку, щоб він взяв на себе догляд за тобою? Ні! Він двадцять років не знав про тебе і далі не дізнається! У нього є батько, який виховував його, дбав про нього. А ти? Що ти для нього зробив?

Віра встала, збираючись іти.

– Єдине, що я можу тобі зробити, це дати пораду. Оформляйся у хоспіс. Там ти за свою кімнатку отримаєш догляд та турботу. І прошу тебе, забудь про наше існування.

І пішла, тихенько зачинивши за собою двері.

Олег підвівся з продавленого дивана, підійшов до шафи, дістав свій костюм. Змив грим, що імітував круги під очима, перевдягся і вийшов із кімнати. Віддав ключ господині і спустився вниз.

Сів у автомобіль, що стояв трохи осторонь від під’їзду, і поїхав в офіс. Там на нього чекала вірна секретарка.

– Як пройшла зустріч?

– Маю визнати, Ліля, ти знову мала рацію. Моїй колишній дружині та синові від мене нічого не потрібно. Я досі не розумію: навіщо вона за мене вийшла заміж?

Одразу після народження сина вона стала зовсім чужою. Я, все працював день і ніч, піднімаючи бізнес, хотів, щоб ми ні в чому не знали потреби, а вдома натикався на глуху стіну нерозуміння. Вона мені не вірила. Вона хотіла, щоб я працював в офісі з 9 до 17, як усі нормальні люди.

А я не хотів так жити! Влаштовувала сварки, дорікаючи за зради. Але чому у людей побачивши гарну секретарку відразу виникає думка, що вона спить з шефом? Дякую, що хоч твій чоловік виявився анормальною людиною.

Олег зітхнув.

– Жаль, звичайно, що я тоді зробив не розумний вчинок, підписав відмову від батьківства. Але тепер вже нічого не повернути та не змінити. Ну що ж. Тепер зі спокійною совістю можу написати заповіт на користь дитячого будинку.

– Та що ви, Олег Юрійовичу, знову про заповіт! У Вас все життя попереду. Може, навіть одружитеся, адже Ви ще дуже завидний наречений.

– О ні! – засміявся Олег. — Одружуватися я вже більше точно не хочу, всім жінкам від мене потрібні лише гроші! А заповіт… Хай буде,