Віра Сергіївна дуже любила у вихідний день прогулятися парком, розташованим неподалік її будинку. Така прогулянка заспокоювала її, відволікала від турбот та поганих думок. Іноді вона брала з собою книгу, щоб насолодитися читанням, сидячи на лавці під розлогим в’язом.

З деяких пір Віра Сергіївна помічала в парку приємного сивого чоловіка, який котив візок, в якому сиділа жінка похилого віку. Мабуть, мати цього чоловіка.

Так вирішила Віра Сергіївна, спостерігаючи за ними. Її дивувало з якою любов’ю ця людина ставиться до своєї матері. То дбайливо поправить плед, яким були вкриті її ноги, то запропонує попити води, то просто з усмішкою щось їй розповідає.

А одного разу до неї долинув уривок їхньої розмови, з якої Віра Сергіївна почула, що чоловік звертається до жінки виключно на «ви». Називає мамою, але при цьому на ви.

Потрібно ж, з подивом подумала Віра Сергіївна, мабуть, настільки її поважає і цінує… Хоча взагалі дивно, що хтось звертається до матері на «ви». Ні, звичайно, колись у минулі часи, коли до батьків зверталися виключно в такій ввічливій формі, але ці часи давно пішли в минуле.

А потім ця дивна пара, син та мати, кудись поділись. Перестали з’являтися у парку, і Віра Сергіївна забула про них.

Але одного разу, коли вона знову сиділа з книгою на своїй улюбленій лавці, поряд з нею сів чоловік, у якому вона одразу впізнала того самого сивого незнайомця. На цей раз він був один і виглядав дуже сумним.

Вірі Сергіївні навіть захотілося запитати, чому він один, без мами, але вона не наважилася здатися нетактовною. Адже вони навіть не знайомі, і вона не має жодного права ставити йому подібні питання.

Але чоловік несподівано сам заговорив із Вірою.

– Я теж люблю цього автора, – сказав він, кивнувши на книгу, яку тримала жінка.

– Він цікаво пише, – підтримала розмову Віра Сергіївна. – Завжди з нетерпінням чекаю на чергову книгу.

– Вибачте, я вас вже не вперше тут бачу. Чи можу дізнатися ваше ім’я?

– Віра.

– Дуже приємно, а я Ігор. Ви, мабуть, живете десь неподалік, якщо часто тут гуляєте?

– Так, поряд. Я, чесно сказати, теж звернула увагу на вас і вашу маму… Ви так трепетно дбаєте про неї.

– Мами більше немає, – зітхнув чоловік, трохи помовчавши.

– Вибачте будь ласка! – Вигукнула Віра Сергіївна.

– Та нічого, не вибачайтеся. А взагалі, правду кажучи, Наталя Леонідівна була моєю тещею. Але для мене вона була і залишиться рідною людиною… Я їй нескінченно вдячний.

– Теща? – Віра була дуже здивована. – Ніколи б так не подумала. Правда, якось почула, що ви зверталися до неї виключно на «ви».

– Я її надто поважав, щоб говорити «ти», але завжди називав мамою… Якщо ви нікуди не поспішайте, можу розповісти про неї.

– Не поспішаю, – сказала Віра.

Жінка бачила, що Ігореві хочеться з кимось поговорити, а вона була не проти його вислухати. Та й справді нікуди не поспішала.

***

Ігор та Вікторія одружилися, коли обом було трохи за двадцять. Вони тільки-но закінчили інститут і влаштувалися на роботу. Великих заробітків не було, тому винайняти окреме житло було для молодої сім’ї дорогим задоволенням.

Жити вони вирішили із Наталією Леонідівною, мамою Вікторії. Тим більше, що вона не заперечувала, а навпаки, зраділа. На той час Наталя Леонідівна вже рік була вдовою і дуже сумувала за чоловіком. Самотність хвилювала жінку, і вона була тільки рада тому, що дочка і зять будуть жити з нею.

До Ігоря Наталія Леонідівна поставилася дуже добре, вибір доньки прийняла та намагалася робити все, щоб молоді, живучи з нею, почувалися комфортно. І їм справді добре жилося з Наталією Леонідівною. Вона не втручалася в їхні стосунки, завжди була привітною, у вихідні обов’язково балувала смачною випічкою.

І молодій сім’ї навіть не хотілося жити окремо.

А коли в Ігоря та Вікторії народився синочок, допомога Наталії Леонідівни виявилася безцінною. Вона навіть звільнилася з роботи, аби повністю присвятити себе онукові.

Хлопчик народився слабеньким, часто нездужав, через що Віка не могла нормально працювати. Походить Дмитрик в садок тиждень і занедужує, Вікторії доводилося брати черговий вихідний, а на роботі начальство все сильніше виражало невдоволення.

– У мене все одно вже пенсія підійшла, – сказала зрештою Наталя Леонідівна, – звільнятимуся і займатимуся онуком…

Через три роки Вікторія народила доньку і вже не засиджувалась у декретній відпустці, вийшла на роботу, коли малечі було п’ять місяців. Звичайно, завдяки Наталі Леонідівні, яка взяла на себе турботу про Оленку…

А потім у сім’ю прийшла біда. Вікторія, яка ніколи не скаржилася на здоров’я, несподівано важко занедужала і незабаром пішла з життя. Не стало буквально за два місяці… Дмитрику було тоді дванадцять, Оленці шість… Ігор страшенно переживав через втрату коханої дружини, сумував за нею так, що нічого не хотілося. Від горя почав гульбанити, через що незабаром втратив роботу…

Якось він відкрив очі, не розуміючи, де знаходиться … Потім зрозумів, що в палаті. А невдовзі до нього увійшла Наталя Леонідівна.

– Допомогли тобі, Ігоре, – ласкаво сказала жінка. – З того світу витягли. Ти не думай, я тебе не суджу і мораль читати не збираюсь. Я знаю, що тяжко тобі. Ти мою Віку дуже любив. От і не впорався з горем, зламався… Але коли вже доля дала тобі шанс, то, може, не попросту? Жити треба далі. Заради дітей. Я також заради них тепер живу. Мої онуки – це продовження Вікторії, найдорожче, що я маю…

Сказавши це, Наталя Леонідівна заплакала, закривши обличчя руками. Ігор дивився на неї і йому ставало неймовірно соромно за свою слабкість. Що ж він за чоловік такий? Поки він шукав вихід на дні склянки, Наталя Леонідівна все тягла на своїх тендітних плечах. Дбала і про онуків, і про нього. Адже вона переживала не менше за нього. Вона втратила єдину дочку.

– Вибачте мені, мамо… – тихо сказав Ігор, відчуваючи на губах солоний присмак… Він теж плакав і не міг зупинитися…

Ігор вийшов із палати і з того дня не зробив більше ні ковтка. Влаштувався працювати і став дбати про дітей. Наталя Леонідівна, звичайно ж, йому у всьому допомагала та підтримувала. А він підтримував її.

А коли через кілька років у житті Ігоря з’явилася Оксана, Наталя Леонідівна була щиро за нього рада, хоча чоловік очікував зовсім іншої реакції і спочатку переживав зізнатися в тому, що в нього є жінка.

– Це ж добре, Ігорю, – усміхнулася вона. – Ти гідний щастя. Я знаю, як ти любив Віку, але її не повернеш. Пройшло вже багато часу, і я рада, що у твоє життя знову прийшло кохання…

Ігор та Оксана одружилися та оселилися в неї. Жінка порозумілася з Оленкою, яка тепер жила з ними. А Діма вважав за краще залишитися з бабусею. Хлопець на той час вже закінчив школу і вступив до інституту.

Але й Олена часто відвідувала бабусю, яку дуже любила… З Оксаною у Наталії Леонідівни склалися непогані стосунки, жодної образи чи ревнощів не було й близько. Жінка щиро була рада за колишнього зятя, до якого давно вже ставилася як до сина.

– Мої діти давно вже дорослі, – продовжив свою розповідь Ігор. – І я нескінченно вдячний Наталії Леонідівні, мамі, за те, що допомогла мені їх виростити. Та й не лише за це. Більш душевної, щирої та порядної людини, ніж вона, я, мабуть, і не зустрічав у своєму житті. В останні роки вона нездужала, злягла. Ми з Оксаною найняли доглядальницю, тому що самі працюємо і не могли доглядати маму. Але я намагався частіше її відвідувати і виводити на прогулянку. Вона так любила гуляти у цьому парку… А незадовго до її відходу назвала мене сином. Сказала, що доля забрала у неї дочку, але натомість дала сина… Два тижні тому її не стало… Мені дуже її не вистачає…

Віра Сергіївна слухала Ігоря і насилу вірила, що таке в житті буває… Деякі батьків доглядати не хочуть, а тут теща…

– Дякую, що вислухали мене, – сказав чоловік, встаючи з лави. – Я піду. Сам не знаю, чому сьогодні прийшов сюди. Повертався з роботи, і ноги потягли мене до парку, який так любила мама… До побачення, Віро.

– До побачення, Ігоре, – відповіла Віра Сергіївна.

Вона ще багато разів приходила в цей парк, але більше ніколи не зустрічала в ньому цього приємного сивого чоловіка, чия історія залишила слід в її душі …

КІНЕЦЬ.