– А ти в чому свої заощадження зберігаєш? На рахунках, в акціях чи в інших цінних паперів? – приголомшила Віру Сергіївну запитанням подруга.

Останнім часом Віра Сергіївна з Лілією Юріївною майже не спілкувалася.

А тут у її чоловіка Бориса ювілей намітився. Віра відмовлялася, ну куди їй у ресторан, тим паче одній? Але Ліля наполягла.

– Ми, звісно, не мільйонери, але до пенсії підготувалися. Акції прикупили і на рахунок дещо поклали. Ти що, Віро, як у наш час без подушки грошової?

Ліля шикарно виглядала і Віра Сергіївна вкотре зрозуміла, що вона не вміє жити.

Додому з ресторану Віра Сергіївна приїхала втомлена. Ліля, як і раніше, намагалася її з кимось познайомити. На цей раз це виявився друг Бориса по старій роботі.

– Віра! – захоплено шепотіла їй у вухо Ліля. – Вітя, ну Віктор Максимович дуже хороший чоловік, удівець, уяви як тобі пощастило! Я зараз вас познайомлю!

Ліля швидко кудись пішла, не звертаючи уваги на заперечення Віри, і одразу повернулася не одна,

– Ось, Вікторе Максимовичу, це моя стара подруга Віра Сергіївна. Ха-ха, стара в тому сенсі, що ми давно знайомі! Який же ж ви жартівник, Вікторе Максимовичу! Ну не нудьгуйте, а я до чоловіка, – і Лілія Юріївна на високих підборах енергійно попрямувала до Бориса Петровича.

– Люба Вірочко Сергіївно, дозвольте налити вам ігристого? Та навіщо вам сир? Ану буженинки на вилочку! А ось і грудиночка копчена, ми зараз її і візьмемо! А тепер, Вірочко Сергіївно, давайте танцювати, га? Музичку вже увімкнули, чуєте? Якраз потанцювати, ох яка ж ви…Яка у вас сукня шовкова! Ручку мені давайте, я поведу. Не страшно, що стали мені на ногу, ви підкоряйтесь, і все буде добре. Ну, Вірочко Сергіївно!

Можливо він і непоганий чоловік, але Віра дуже від нього втомилася.

Тому, коли Віктор Максимович зібрався її провести, Віра Сергіївна потихеньку написала повідомлення доньці. А потім, коли Олена вже під’їхала, вдала, що дочка сама за нею заїхала несподівано, знала, що мама тут.

– Ой, Вікторе Максимовичу, так незручно, але якось іншим разом. Так, так, ювілей вдався, Ліля з Борею просто чудові. Вони чудова пара, – і скориставшись його затримкою, Віра Сергіївна випурхнула з ресторану.

– Мамо, привіт! Як погуляли? – запитала Олена.

Вона у Віри Сергіївни розумниця. Слава Богу заміжня, зять Олексій чудовий, дочка Даринка підростає.

– Чудово, Оленко!

– Знову від залицяльників відбивалася? – сміялася дочка.

– Ой, які там залицяльники! – жартувала Віра Сергіївна.

Вдома вона зачинила вхідні двері. Зняла взуття на підборах, поворушила пальцями. Яке ж блаженство бути вдома!

З чоловіком вони розлучилися коли Оленці було десять. Спочатку було гірко, а потім минулося. Олена і зараз із батьком і з братиком спілкується.

А Віра Сергіївна не бачить більше сенсу будувати з кимось стосунки.

Навіщо?

Щоб під когось постійно підлаштовуватись? Терпіти чиюсь незадоволеність?

Чи вічно слухати такого ж голосного та настирливого, як сьогоднішній Віктор Максимович? Та вона від нього за дві години так втомилася, що тепер завтра весь день відлежуватиметься.

– Ну ти і даєш, Віро! – сама собі, роздягаючись перед дзеркалом, говорила Віра Сергіївна. – До чого ти прийшла, що від тебе лишилося? У тебе навіть заощаджень майже немає! Не кажучи вже про якісь цінні папери. Ти на себе подивися, на ногах сині зірочки. На боках та животі складки. Шия, ох, ну чому у Лілі така гладка шия, а в мене вже давно не так. Ну, куди мені ще мужика? Що мені з ним робити, посоромитися тільки?

Погляди ловити, як він мене з іншими порівнює?

– Та хай ідуть вони всі кудись подалі, мені й так непогано!

Нема чого чоловікові запропонувати, нічого від тієї Вірочки вже не залишилося.

Все досить!

Віра Сергіївна проспала до полудня, з нею таке рідко траплялося. Після сніданку вона вирішила прогулятись до річки.

Біля берега плавали качки, вона спеціально взяла окраєць хліба їх погодувати.

За кущами хтось сидів із вудкою і Віра Сергіївна відійшла подалі, щоб не заважати. Вона цінує чуже право на тишу та бажання побути одному. Сама така.

Хліб вона кришила задумливо дивлячись на воду. Птахи підпливали і ловили хлібні крихти, залишаючи кола, що розходилися.

Хліб скінчився і Віра Сергіївна сіла на лавку біля води. Коли дивишся на воду, то забуваєш про погане. Дивно, але згадується тільки хороше…

Несподівано їй у руку тицьнув чийсь мокрий ніс! Вона подивилася вниз і побачила кучеряве диво, схоже на болонку. Собачка вильнула хвостом і лягла біля ніг Віри Сергіївни, наче вони були знайомі.

– Жулька, ти куди втекла? Від кущів йшов той самий рибалка з вудкою. – Жуля, ну недобре, ходімо, не заважай!

Він глянув на Віру Сергіївну.

– Вибачте, – сказав він і вони з собачкою пішли.

За тиждень Віра Сергіївна знову пішла прогулятися до річки. Жулька зустріла її біля лавки, тихо повискуючи. Потім побігла, й одразу повернулася з великим шматком хліба в роті.

– Ти що, для качечок хлібця принесла? – Віра Сергіївна присіла перед собачкою.

Та довірливо поклала їй хліб на долоню і відійшла, помахуючи хвостиком.

Віра Сергіївна погодувала качок, і Жулька знову лягла біля її ніг.

– Я дивлюся, ви їй сподобалися! – чоловік підійшов і якось вибачливо усміхнувся. – Жуля, ну посиділа і підемо, га?

Жулька підвелася і строго загавкала. І зразу знову лягла поруч із Вірою Сергіївною.

– Ну гаразд, якщо ти так вважаєш, – чоловік так само скромно посміхнувся. – Ви дозволите я теж присяду?

Річка повільно і розмірено текла, забираючи всі зайві думки.

Жулька теж мовчала, поклавши кудлату голову на лапки, лише зрідка зітхаючи.

– Коли довго дивишся на воду, здається, що життя нескінченне, – раптом тихо сказав чоловік.

Віра Сергіївна здивувалась, вона й сама так думала.

– Жулька, ходімо, – він підвівся і собачка теж піднялася і вони пішли.

Але чоловік несподівано озирнувся.

– Ви приходьте ще, ми чекатимемо!

Це було так дивно, що за тиждень Віра Сергіївна сама від себе не чекаючи, з хвилюванням ішла до річки.

Коли Жулька кинулася до неї з радісним гавкотом, Віра теж зраділа.

А коли Андрій Леонідович ще за два тижні після прогулянки запросив її до себе на чай, Віра Сергіївна погодилася із задоволенням.

– Нарешті ти її привів! Нарешті ти її привів, – пролунав старечий голос, щойно Андрій Леонідович відчинив двері.

Біля порога сиділо два чорні коти. Вони пирхнули, побачивши Віру, і пішли в глиб квартири.

– Нарешті ти її привів! – знову пролунав скрипучий голос і Андрій Леонідович раптом розсміявся.

Віра не могла зрозуміти хто це так дивно говорить говорить і що взагалі відбувається.

– От же ж! – сказав Андрій. – Це мамин папуга, мами вже немає, а цей живе! Це його мама навчила, хотіла, щоб я жив не один.

А я жив один і думав, що ніколи не знайду таку, як ти, Вірочко!

– Я Жора, Жора добрий, добрий, нарешті ти її привів! – почулося знову з кімнати і вони засміялися.

Андрій весело розвів руками.

– Віро, навіть мої зрозуміли, що я не просто так тебе привів!

Віра теж усі ці дні гнала від себе думки про Андрія. Розуміючи, що зустріла свою людину та боячись цього одночасно.

Вони вже не змогли розлучитись, так їм було добре разом.

Можна було весь день мовчати та відчувати, як тебе огортає щастя.

Можна було говорити все, що заманеться, знаючи, що тебе почують і зрозуміють.

А можна разом тихо сидіти біля річки й дивитись на воду.

І так все зрозуміло.

Тільки тепер Віра знає, що вона має головне. І це не молодість та не заощадження.

Просто вони з Андрієм доторкнулися душами. Про це вона раніше не думала.

Душа в неї залишилася, ось що.

І нехай тече ріка часу, нехай у річці відображаються хмари. Віра з Андрієм знають, що вони разом молоді… Душею молоді, і це назавжди…

КІНЕЦЬ.