Віра дивилася на своє відображення у дзеркалі і не впізнавала себе. В який момент з’явилися ці зморшки? Коли куточки губ опустилися вниз? Де те гарне і пустотливе дівчисько?

А потім у голові калейдоскоп промайнули події останніх років, і все відразу стало на свої місця.

Заміж Віра виходила з великого кохання. Михайло здавався їй тим самим принцом із казки. Ось тільки хто б міг подумати, що казка виявиться справжнім кошмаром?

До того, як Віра завагітніла, все було чудово. Принаймні їй так здавалося. Очевидно, тоді вона була незалежною, могла дати відсіч або навіть піти.

Але коли вона опинилася в декреті …

Спочатку з’явилися образи. Потім Михайло став дорікати її кожною витраченою копійкою. Потім називав поганою матір’ю, бо син Іван ріс дуже примхливим і часто плакав. А яким йому ще бути, якщо його батько розмовляв лише на підвищених тонах?

Віра навіть не була впевнена, що Михайло любив свого сина. Здавалося, що йому подобається, що все від нього залежить. І він упивався цією маленькою та тимчасовою владою.

Але остаточно терпінню Віри настав кінець, коли він дуже сильно з нею посварився і в запалі, не стримався… Раніше такого не було, хоча іноді Михайло міг жорстко відсторонити Віру від себе або взяти за руку. Але щоб таке…ніколи

Після цього Віра зібрала речі, взяла сина та поїхала до подруги. Батьки були далеко в іншому місті. Квартира належала Михайлу, дісталася йому у спадок.

Тому, мабуть, Віра так довго закривала на все очі. Думала, що в неї просто немає виходу. Але вихід зʼявляється досить швидко, коли ти на межі. Коли розумієш, що йдеться вже не про людські стосунки, а про здоров’я та життя.

Два місяці Віра жила у подруги, потім Іван пішов у садок, жінка вийшла на роботу та змогла зняти для себе житло.

А сьогодні відбудеться суд, на якому визначать місце проживання дитини та розмір аліментів. І хоч суд, в основному, завжди на боці матері, Віра все ж таки нервувала.

Вчора дзвонив Михайло і сварився, що забере сина. Що доведе в суді, що Віра погана мати, що вона свариться на Івана, не годує його і таке інше. Звичайно, цього й близько не було, але все ж нерви Михайло неабияк потріпав. Ось Віра і нервувала.

Але все пройшло добре. Суддя навіть слухати не став безпідставним звинуваченням. Іван живе з Вірою, Михайло платить аліменти. Бачитися батькові з дитиною можна двічі на тиждень кілька годин за попередньою домовленістю з Вірою.

На відміну від чоловіка, у Віри були аргументи. Після тієї сварки, вона з’їздила до експертів та зафіксувала всі сліди. А ще було кілька записів на телефоні, як Михайло свариться на сина. Загалом суд став на її бік.

– Ти ще про це пошкодуєш, – шепнув їй колишній чоловік, коли вони вийшли із зали суду.

– А ти голосніше скажи, – сміливо заявила Віра, – буде привід, щоб позбавити тебе батьківських прав.

Михайло невдоволено подивився на неї, а потім пройшов повз. А ВІра хоч і виглядала сміливою, у самої коліна тремтіли. Вона ще пам’ятала ті часи, коли страшенно боялася свого чоловіка. Коли мріяла, що засне до його приходу, щоб уникнути чергової сварки.

Спочатку все було гаразд. Михайло дзвонив Вірі, і лише потім вони домовлялися про зустріч. Але одного разу він з’явився до неї без попередження, ще й у добряче «веселому» стані. Просив побачитися з дитиною, хотів вдертися в квартиру. І заспокоївся лише тоді, коли Віра сказала, що зараз викличе патрульних.

Після цього вона була дуже зла. Хотіла знову йти до суду, позбавити Михайла батьківських прав. Бо боялася. Боялася за сина, боялася за себе. Михайло ж непередбачуваний, невідомо, що він може викинути.

Але того ж вечора Вірі подзвонила колишня свекруха.

– Ти вже пробач Михайла, – мало не плакала вона. – Я стежитиму за ним. Не дозволю йому більше таке витворяти. Ти ж знаєш, як я люблю Івана! Не позбавляй мене права з ним бачитися.

Зі свекрухою у Віри стосунки були теж не дуже. Вона завжди була на боці сина і стверджувала, що Віра сама у всьому винна. А скільки вже на неї бруду полилося, коли вона подала на розлучення! Свекруха всім казала, що це Віра зруйнувала сім’ю, що даремно звинувачує Михайла. І, звичайно, зайвий раз Вірі зовсім не хотілося з нею спілкуватися.

Але онука вона й справді, здається, любила. Чого Віра не могла сказати про батька Івана. Тому все ж таки зглянулася, не стала звертатися до суду. Але попередила колишню свекруху, що, якщо Михайло дасть їй хоч найменшу нагоду, вона зробить усе, щоб ні вона, ні її син ніколи не побачили Івана.

Свекруха запевнила, що все буде гаразд. А потім запропонувала свою допомогу.

– Я знаю, що стосунки у нас були неідеальними. Але ми обоє любимо Івана, і я чудово розумію, як тобі буває складно. Я можу його з садка іноді забирати або посидіти з ним, якщо він занедужає. Мені тільки на радість.

Віра думала, що нізащо не звернутися до свекрухи за допомогою, але їй справді було не дуже легко. Тому все ж таки іноді вона просила маму колишнього чоловіка про послугу. Наприклад, посидіти з Іваном, коли Вірі треба було до лікарні. Або забрати його з садка, коли вона потрапила в затор дорогою з роботи.

Михайло начебто вгамувався. Щоправда, і його бажання бачитися із сином затихло. Що й говорило про те, що Іван йому не особливо і потрібен. Що він просто хотів насолити колишній дружині.

Одного дня Віру затримали на роботі. Були термінові збори, які сильно затягнулися. Віра зателефонувала до своєї колишньої свекрухи, запитала, чи може вона забрати Івана і посидіти з ним.

– Надія Андріївна, нас тут затримали, і незрозуміло, коли ми закінчимо. Ви можете Івана забрати? А я потім до вас заїду, заберу сина.

– Звичайно, Віро, не поспішай. Зараз схожу в садок, Івана ввечері нагодую. Якщо хочеш, нехай у мене на ніч залишається, я його завтра до дитячого садка відведу. А ти хоч виспишся.

Пропозиція була привабливою, але все ж таки Віра відмовилася. Не хотіла вона вже настільки користуватися допомогою колишньої свекрухи.

З роботи Віра поїхала на початку дев’ятої. Поки дісталася Надії Андріївни, було майже дев’ять. Ще й додому хвилин п’ятнадцять пішки йти.

Віра подзвонила у двері, але ніхто не поспішав відчиняти. Тоді вона подзвонила на телефон свекрухи, але й там були гудки.

Віра відчула, як хвилювання вологими щупальцями проникає під шкіру. Її навіть почало дрібно трясти. Зрозуміло, що швидше за все свекруха просто не чує. Може, Івана купає чи ще щось. Але материнська душа відчувала щось погане.

І коли в черговий раз Віра почала стукати у двері, вона чітко почула, що всередині хтось є.

– Надія Андріївно, відкрийте! – вигукнула Віра. – Якщо ви зараз не відкриєте, я патрульних викличу!

Мабуть, жінка злякалася, бо невдовзі Віра почула клацання замку, а потім двері відчинилися.

Вона одразу влетіла до квартири, пробіглася по приміщеннях, але зрозуміла, що сина тут немає.

– Де Іван? – Запитала вона.

– Я не знаю… Ти ж матір, не встежила? – підібгала колишня свекруха губи.

– Надія Андріївно, не вмикайте не розумну! Вас бачили у дитячому садку, і вихователі підтвердять, що ви забирали Івана! Де мій син?

– Сама винна! – вигукнула жінка. – Не даєш Михайлу з ним бачитися! Це тільки в нашій країні завжди матерям дітей залишають, навіть таким недолугим, як ти! А Івану з татом буде краще!

– Ви серйозно? Та він вашому синові і не потрібний! Михайло мені насолити хоче! Кажете, де Іван?

– А ось не знайдеш, – усміхнулася свекруха.

Віра вся похолола. А потім зрозуміла, що сама вона не впорається та викликала патрульних.

Патрульні допитали Надію Андріївну, але та твердила, що нічого не знає. Що Іван з батьком, а де вони, вона не знає.

– Вона обманює! – вигукнула Віра, витираючи сльози.

Патрульні й на адресу Михайла вже з’їздили, але там нікого. І на роботі ніхто не знає, куди він міг попрямувати.

Вірі самій хотілося вирушити шукати сина. Але вона не знала, куди їхати. Її відправили додому, а патрульні зайнялася справою.

Півночі Віра просиділа в ліжку, чекаючи на дзвінок. Вона ледве трималася, думаючи, на що здатний цей негідник.

І коли о четвертій ранку їй подзвонили із відділку, Віра морально готувалася вже до всього.

Але, на щастя, їй сказали, що Михайла та Івана знайшли. З хлопчиком усе гаразд, він у відділі.

Коли Віра побачила Івана, від серця відлягло. Вона притиснула до себе сонного сина, навіть не уявляючи, що він пережив. Але він був цілий, та й начебто не особливо переживав.

Звісно, ​​ця епопея тривала довго. Але все ж таки Віра домоглася того, що Михайла позбавили батьківських прав.

Надія Андріївна пробувала вибачитись, навіть на сина свого наговорила, мовляв, це він її переконав. Але Віра чудово пам’ятала її усмішку і не вірила їй.

А через два місяці після закінчення всіх подій, Віра з Іваном переїхали в інше місто, щоб почати нове, щасливе життя, в якому батькові Івана просто немає місця.