– Ви ж розумієте, що це для дітей? – Олена повторила це вже втретє.

– Розумію, – кивнула Віа.

Колись давно вона пообіцяла собі, не відчиняти двері сусідам. А тут втратила пильність, і вже хвилин п’ятнадцять вислуховувала сумбурну балаканину, суть якої зводилася до одного – дайте грошей.

– Тоді я не розумію, що заважає вам взяти участь у нашому благодійному заході. Влаштувати сусідським дітям новорічне свято, запросити Миколая, вручити подарунки. Дайте лише п’ятсот гривень!

– Ах, лише п’ятсот! – Віра обурено пирхнула. – Олено, я розумію, що справляю враження мільйонерки, яка виключно заради задоволення живе в старому будинку з стелею, що протікає, але запевняю вас, це враження оманливе.

Олена, людина геть-чисто позбавлена почуття гумору, дивилася на неї не моргаючи.

Віра втомлено зітхнула:

– Олено, я не братиму участі у вашому зборі грошей. У мене немає можливості.

Зізнаватися у своїй обмеженості в грошах завжди важко, але Вірі хотілося швидше закінчити цю розмову. В під’їзді було прохолодно, а вона у домашніх шортах. А Олена в пальті, їй поспішати нема куди.

– Але ж ви працюєте, напевно у вас є заощадження, – не відступала Олена. – Це ж хороша ідея – влаштувати дітям свято. Чому ви не хочете?

Ще рік тому Віра б здивувалася такому нахабству. Але вона нещодавно розлучилася з чоловіком, і надивилася всякого. Одна частина чайного сервізу чого коштувала. Але так ходити по сусідах, просити грошей – це було занадто. Але вона твердо вирішила більше не дозволяти собою маніпулювати. Вона має право сказати “ні”!

– Вибачте, Олено. До побачення, – сказала Віра, і зачинила двері.

Переключившись на свої справи, вона й думати забула про Олену.

Але наступного дня Олена прийшла до неї знову. Віра відповідала дуже коректно, але її не чули. Олена не сварилася, мовчала , просто приходила щовечора, стукала в двері і починала свою розповідь про подарунки, дітей, і черству Віру.

***

– Я не зрозуміла,це для дітей-сиріт? На подарунки новорічні? – наморщила лоба Оксана. Історія Віри зовсім запутала її.

Віра працювала на пошті. Перед Новим роком кількість роботи зростала, і співробітники працювали не покладаючи рук. Але базікати трохи встигали.

– Ні, – похитала головою Віра. – Олена ходить до жіночого клубу, і ось вони там придумали привітати дітей, які живуть в навколишніх будинках. Кожна жінка ходить своїм будинком і кількома сусідніми, збирає гроші. Перед Новим роком вони купують подарунки, запрошують аніматорів, влаштовують свято просто на дитячому майданчику. Такий план, як я зрозуміла.

– Яка маячня, – видихнув Ігор Васильович, насилу піднімаючи велику коробку на стіл, – їм що, нема чим зайнятися?

– В цілому, так. Більшість жінок у цьому клубі не працює. Олена теж живе на аліменти від колишнього чоловіка, хоч син у неї вже в інституті вчиться, – пояснила Віра.

– Тобто вони збирають гроші для сусідських дітей, у яких все є? – уточнила Оксана, щиро намагаючись зрозуміти зміст такого заходу.

– Так, для дітей сусідів.

– Але який у цьому сенс? Тобто хочу сказати, чому вони називають це благодійністю? – Оксана згадала, як минулого місяця вона віддала половину зарплати на корм у притулок для тварин. – Мені здається, благодійність – це трохи інше.

– Олена називає це саме так.

– І скільки хочуть? – поцікавився Ігор Васильович.

– Щонайменше п’ятсот гривень.

– Нічого собі запити, – свиснув Ігор Васильович. – Віра, ну ти хоч не стала в цьому брати участь?

– Куди мені? У мене троє племінників, мені б їм подарунки купити, – Віра спритно заклеїла коробку скотчем. – Ще матері треба грошей відправити до свят. Але річ навіть не в цьому. Погано, що мені не залишають вибору. Я відмовила, але тепер Олена щодня мене чатує, намагається звернутися до моєї совісті. І мене це вже дратує.

– Поясни їй свою ситуацію, вона, напевно, зрозуміє, – запропонувала Оксана.

– Просто відправ її подалі, – щиро порадив Ігор Васильович.

Віра не почала пояснювати, що все це вона вже перепробувала. І пояснювала, і відправляла, але Олена ніби нічого не чула, наполегливо добиваючись свого.

***

– Віро, привіт, – випурхнула їй назустріч Олена, – як вдало я вас побачила! Розумієте, час уже підтискає, до Нового року менше тижня, а ви все ще не здали гроші. Скажу по секрету, ви єдина у під’їзді, хто не бере участі у нашій благодійній ідеї.

– У мене враження, що у вас інших турбот у житті немає, тільки мене в вічко виглядати, – притулившись до стіни, Віра постаралася обійти сусідку. – Знайшли б ви собі інше заняття, Олено.

– Ну, я не весь день дивлюся. Я вже знаю, в який час ви приходите з роботи, тоді і поглядаю.

– Ще краще, – відчиняючи двері, буркнула Віра. Їй спало на думку, що є щось дивне, коли сусіди стежать за тим, в скільки ти приходиш з роботи.

– Розумієте, Віро, мені так хочеться достукатися до вас, – Олена практично зайшла у квартиру, – торкнутися вашої душі. Ми ж робимо хорошу справу. Чому ви не хочете взяти участь?

Віра м’яко відтіснила її на сходову клітку, поглядаючи на парасольку-тростину. Взяти б її і додати Олені прискорення… Але вона стрималася.

– Грошей не дам, – сказала Віра, вкотре закриваючи двері перед носом сусідки.

***

Наступного вечора Віра, попереджена про спостереження, намагалася йти сходами безшумно. Головне дістатися квартири, а там можна просто не відчиняти двері. Щоденні зустрічі з Оленою їй порядком набридли. Не дуже вона товариська людина у вільний від роботи час.

Хоча якщо не відчиняти двері, Олена може стояти під ними годинами, дзвонити та стукати без перерви. А чутність хороша.

Вона вже дійшла до другого поверху, як відкрилися вхідні двері, залунали швидкі кроки. Віра здригнулася, але тут її гукнули:

– Віро, це ви? – голос належав Надії Олександрівні, літній жінці, яка жила поряд з нею.

– Здрастуйте, – Віра обернулася.

– Доброго дня. Скажіть, а ви здали гроші Оленці?

– Ні.

– Як вам це вдалося? Вона така напориста жінка, дуже важко їй протистояти, – Надія Олександрівна поправила берет. – Я навіть не зрозуміла, на що гроші віддала. Щось для дітей? Подарунки?

Віра відчула роздратування: здається, Олена зайняла думки всіх мешканців їхньої п’ятиповерхівки.

– Надія Олександрівна, як так можна? Віддаєте п’ятсот гривень і навіть не розумієте, на що. У вас що гроші зайві?

– Ні, звичайно ж, ні, – заморгала Надія Олександрівна, – просто вона так довго говорила, з таким почуттям. А потім сказала, що всі вже здали гроші, лишилася тільки я. І мені стало незручно. Знаєте, не хочеться вирізнятися. Хоча я не в захваті.

Віра тільки хмикнула. Незручно, але гроші віддала. Дивна логіка.

***

За день до Нового року Олена перехопила Віру біля поштових скриньок на першому поверсі.

– Я так і не змогла достукатися до вас, Віра, – сказала Олена з жалем. – А у нас все так добре вийшло, весело. Діти були щасливі! А чому ви не прийшли? Посоромилися? Даремно, ми всім раді

– Олено, я працюю весь день, – Віра вже навіть ображатися на неї не могла. – І я не маю дітей, навіщо мені на дитячі свята ходити?

– Але нічого, наступного року ви обов’язково візьмете участь, правда?

– Ні.

– Знаєте, мені вдалося зібрати найбільше грошей цього року, – Олена задоволено посміхнулася. – Мені навіть грамоту вручили у нашому клубі. Напевно, я вмію привернути до себе людей, як ви вважаєте?

– Я так не вважаю.

Олена розсміялася.

– У вас таке почуття гумору! Наступного року запрошу вас мені допомагати. З наступаючим! – І вибігла надвір.

Віра повільно піднімалася на п’ятий поверх. Ні, Олена, звичайно, людина цікава. Не ображається, гне свою лінію. Досягає свого.

Але як би всім простіше жилося, якби люди розуміли слово “ні”. А так… Залишається тільки, сподівається, що до наступного року Олена можливо десь переїда, і виявиться подалі від неї. Як мінімум, у сусідньому під’їзді.

Ось така історія.