Віра повернулася від дочки, у якої гостювала декілька днів, і стояла на порозі квартири. Вона не могла зрозуміти, що тут змінилося, доки її не було. Все ніби по-старому, все на місцях, але щось невидиме літало в повітрі, що не давало їй пройти в квартиру і просто жити далі.

Вона стояла і намагалася зрозуміти, що це. Усвідомлення не приходило, але шосте почуття невпинно сигналило про якусь незрозумілу небезпеку. А Віра звикла вірити цьому почуттю, адже за все життя воно її жодного разу не обдурило.

Але так і не зрозумівши, що відбувається, вона роззулася, одягла капці і пішла робити обхід своїх володінь. За кілька хвилин все стало на свої місця. Її коханого чоловіка, Віктора, теж не було з тих пір, як пішла вона. Їжа в холодильнику на місці, сміття у відрі немає. Ліжко як вона застелила, так його і не чіпали. Поголився перед відходом, і, як завжди, за собою не прибрав. Та й взагалі, куди міг піти домосід Віктор? Тим більше, він працює доба через добу? О, та ще й нову сорочку одяг, все стає дуже цікавим.

Віра не стала набирати Віктора, вона набрала номер диспетчера таксі, в якому він працював. Все підтвердилося, на роботу він не вийшов, телефон у нього недоступний.

Усередині повільно почала накопичуватися тривога та істерика. Віра пішла робити повторний обхід помешкання. Відчинила балконні двері і завмерла від подиву. На маленькому столику стояла почата пляшка та закуска. Що це? Прийняв для хоробрості? А навіщо йому хоробрість? Думки розбіглися, тривога міцнішала.

Наступною вона зателефонувала до своєї свекрухи, там чоловіка не було, і свекруха звичайно не знала, де він. Та вона взагалі ніколи нічого не знала.

І вона вирішила зателефонувати Саші, другу Віктора, той точно все знає, але не розповість, або набреше, але зателефонувати треба. Сашко говорив упевнено і складно, підготувався, напевно. Звичайно, нічого нового він їй не сказав, нічого не знаю, нічого не бачив, нічого не чув, погуляє і повернеться. А їй треба було терміново дізнатися, де він гуляє, щоб піти та побачити все на власні очі.

Віра пішла перевіряти шафи, краще б вона цього не робила. При найближчому огляді виявилося, що делікатний Віктор акуратно взяв із собою мінімум речей, щоб порожня шафа не мозолила очі. Але не забув прихопити сезонні речі. Взуття забрав усе, залишилися лише капці. Валіза в кімнаті теж не було. Як вона не побачила це одразу? Вона кинулася до комоду, щоб подивитися чи є документи та заначка. Документів не було, заначку чоловік поділив навпіл.

А ще там лежала записка: “Вибач, Віро, більше не можу. Я з тобою поруч не можу. Я просто пішов від тебе, сил немає”. В цей момент сили закінчилися і у Віри, вона сіла на підлогу і заплакала.

А Віктор у цей момент сидів у плацкартному вагоні поїзда, і дуже сподівався, що більше ніколи не побачить ні Віру, ні це місто, ні це життя, яке загнало його в рамки.

Йшли друга доба, а він ніяк не міг усвідомити, що він вільний. Вільний від усього, від ​​тісної квартири, від постійних настанов дружини, від зобов’язань. Як його все задовбало за 25 років. Він вічно був комусь винен, а він просто хотів жити і радіти. Півроку тому він зрозумів, що більше не може і почав шукати роботу за фахом. Адже він не таксист, він геодезист, але за смутних часів таксисти отримували більше і Віра його переконала.

Роботу він знайшов із гарною зарплатою, наданням житла, в якомусь цікавому маленькому містечку. Їхати лишилося 2 години. Чи йому було шкода дружину? Ні. Ось навіть не думав про це. Йому здавалося, що він віддав їй півжиття, вистачить. Решту треба прожити самому. Спробувати повертатися в квартиру, де ніхто не чекає, але ніхто й не довбає. Спробувати їсти те, що подобається, а не те, що корисно, витрачати гроші туди, куди хочеться, а не допомагати дітям. Адже йому всього 50, є ще час?