Віра мовчки продовжувала натирати дзеркало у ванній кімнаті. У неї тремтіли руки від хвилювання, хоча вона намагалася триматися.

Вони з Андрієм були разом вже п’ять років. Здавалося, вони знають одне одного аж до останньої родимки. Віра переїхала до нього далеко не одразу, на останньому курсі. Лише два роки тому. Вони винаймали житло, ділили побут і, по суті, жили як чоловік і дружина. Він знав, яку вона п’є каву, вона – як він морщить ніс, коли обманює.

Усі вважали їх ідеальною парою та чекали на весілля. І ось зовсім недавно Андрій зробив їй пропозицію, і вона погодилася.

Тепер поріг їхнього життя мала переступити нова людина. Його батько, якого вона ніколи не бачила і про якого він майже не розповідав. І, якщо чесно, Віра не знала, від чого хвилюється більше: від самої зустрічі чи того, як Андрій поводитиметься.

Їх можна було б назвати сучасною парою. Вона не лізла в його справи, ніколи не питала, скільки він заробляє. Просто тому, що не бачила сенсу. Все ділилося порівну: за квартиру та продукти платили навпіл, а на дрібні радощі кожен збирав сам. Андрій любив балувати її. То сережки подарує, то кофту, то квитки до театру. Віра теж працювала, ніколи не просила грошей і пишалася тим, що вона є самодостатньою.

Проте в одну мить вся ідилія раптом звалилася…

Коли Віктор Петрович приїхав, Віра була на роботі. Повернувшись увечері, вона почула їхні голоси з кухні: веселі, гучні, добряче «веселі». У коридорі пахло міцними напоями. На душі стало хвилююче.

– Знайомся, – сказав Андрій, посміхаючись, і показав на чоловіка у в’язаному светрі з оленями. – Це мій батько. Віктор Петрович.

– Дуже приємно, – Віра абияк натягнула посмішку, але пальці її злегка здригнулися, коли вона потиснула руку майбутньому свекру.

Віктор Петрович зміряв її поглядом. Начебто й без усмішки, але надто вже чіпко, уважно. Начебто прицінювався.

– Ну що, красуне, з роботи тільки? – спитав він. – Трудяга, значить?

– Так, – ввічливо відповіла вона, розцінивши це як легкий докір. – У нас сьогодні завал був, тільки-но вибралася.

– Та-а-к… Роботи, значить, багато, – хмикнув він. – А полиці від пилу Андрій протирати має? Чи це у вас, у молодих, зараз нормою вважається?

Віра проковтнула грудку в горлі, розгубившись. На столі стояла почата пляшка, а під ним дві порожні. Андрій був помітно «веселий», погляд блукав, але він все ще посміхався, незважаючи на тон розмови.

– Тату, ну ти чого, – промимрив він. – Чисто все. Просто ти завжди до всього чіпляєшся.

– Не чіпляюся, а виховую. Жінка має знати своє місце. Її фортеця – будинок, а не завод. Чоловік має гроші заробляти, а жінка – сімейний затишок зберігати. І дітей народжувати, – з натиском додав він. – Хто ж їх виховуватиме, коли мати йде з дому?

Віра почервоніла. Не від сорому, а від гніву. Але головне – її зачепила самотність. Поруч сидів Андрій. Її Андрій. З яким вони обговорювали майбутнє, жартома сварилися через того, хто першим покладе слухавку, спали обіймаючись. І він… мовчав. Не те щоб погоджувався, а й не заперечував.

– А вам, Віро, – знову почав Віктор Петрович, – Скільки років? Настав час уже, напевно, сім’ю створювати. Бо кар’єру будуєте так, ніби вона в старості обігріє.

– Ми якраз готуємося до весілля, – якомога спокійніше відповіла вона. – Вже забронювали зал.

– Не поспішайте, – відмахнувся він. — Спочатку треба пожити, перевірити, як воно. А то одружитеся похапцем і потім все життя лікті кусатимете.

Андрій зніяковіло посміхнувся, а Віру обдало внутрішнім холодом. Вона зрозуміла, що не може перебувати тут. Якщо залишиться, це закінчиться сваркою.

– Я, мабуть, піду спати, — сказала вона, підводячись з-за столу. – Втомилася.

– Ну ось. Слабкі ви нині, дівки, – пробурчав Віктор Петрович. – І це в двадцять із хвостиком…

У кімнаті вона притулилася до зачинених дверей. Хотілося плакати. Не через зневажливі слова і навіть не через пил, який він нібито знайшов. А через те, що її рідна людина, та, кого вона вважала своїм, раптом зникла. Його образ розчинився у присутності батька.

За кілька годин, коли всі заснули, Віра тихо зібрала сумку. Залишила записку: Не хочу заважати. Поживу кілька днів у батьків. Подзвони, коли він поїде». І пішла.

На вулиці було тепло, пахло випічкою з чийогось вікна та бензином. Тут було тепліше, ніж у тому місці, яке вона ще вчора вважала будинком.

Андрій ніяк не відреагував на те, що трапилося, і це хвилювало Віру найбільше. Кілька разів вона хотіла хоча б надіслати йому повідомлення, але потім смикала себе. Хіба це вона має йти назустріч у цій ситуації? Не він?

На п’ятий день мовчання Віра все ж таки вирішила повернутися. Не тому що скучила, хоча й це мало місце. Просто хотілося розставити все на місця. Крапка чи кома? Чи варто боротися чи відпустити, поки вона не розгубила всю повагу до себе?

Двері їй відчинив Андрій. З сонним обличчям та винним поглядом. Він машинально обійняв її так, ніби нічого не сталося. Віра аж розгубилася.

Невже він думає, що вона просто пожила у батьків, охолонула, і тепер все само собою налагодиться?

– Я хотіла поговорити, – почала вона. – Спокійно. Без сварок.

– Я теж, – пройшов Андрій на кухню і поставив чайник. – Тільки тобі, мабуть, не сподобається те, що я скажу.

– Мене вже нічим не здивувати, – стримано відповіла Віра і сіла за стіл.

Як вона помилялася.

Андрій вмостився навпроти, покрутив у пальцях телефон, наче тягнув час. Потім глянув на неї з якоюсь дивною сумішшю зніяковілості та жалю.

– Тато проти весілля, – видав він нарешті. – Сказав, ти мені не пара. Що ти… Ну, надто самостійна, чи що. Занадто ділова. Ну, ти сама чула, як він міркує.

– Стривай, – Віра спохмурніла. – І що з того? Ми дорослі люди. Це наше життя. Він же не буде з нами жити.

– Так, але… – Андрій зам’явся. – Він допомагає. З грошима. Ти просто не знала… але він часто закидає мені на карту. Я мало отримую, а в нього… Ну, загалом, я міг би і не працювати, але він вважає, що будь-яка людина має приносити користь суспільству. Навіть якщо грошей вистачає. Якщо він відмовиться… мені буде тяжко. Нам буде тяжко.

Ці слова похитнули у Віри ґрунт з-під ніг. Весь цей час вона пишалася тим, що в їхній сім’ї, що зароджується, є рівноправність. А тут раптом з’ясовується, що Андрій увесь час жив на чужі гроші.

Справа навіть не в цьому. Він вирішив не боротися за їхні стосунки.

– Що?! Ти просто відмовишся від наших планів за його вказівкою?

– Я не відмовляюся! – поспішив виправдатись Андрій. – Просто… Давай поживемо так. Без штампів. Без весілля. Ну, поки що. А тато нехай думає, що ми розлучилися. Все одно він далеко і не перевірить.

– Ти пропонуєш ховати мене як коханку?

– Не кажи так. Просто… Інакше поки що ніяк. Потім, може, все зміниться. Тато охолоне.

Віра пильно дивилася на нього. Рідного, знайомого, але зараз до жаху чужого.

– Ти дорослий чоловік, Андрію. А поводиться гірше за підлітка. Я знала, що бувають мамині синочки. Але щоб татусь… — повільно промовила вона з розпачем.

Він мовчав. Опустив голову і мовчав.

– Дітей ти теж потім ховатимеш? Чи скажеш, що вони від Анджеліни Джолі, щоб татку догодити? Я тебе, звичайно, люблю, але себе теж люблю.

Збирати речі не довелося: Віра навіть не встигла їх розібрати. Вона знову вирушила до батьків.

Мати зустріла її мовчки, тільки погляд видав, що вона все зрозуміла. Батько одразу ж підвівся з крісла, допоміг донести сумку до кімнати, поставив чайник. Він нічого не сказав, але Віра відчула безмовну підтримку.

– Залишуся поки що тут. Ще не знаю, скільки.

Батько лише лаконічно кивнув.

– Якщо чимось можемо допомогти — кажи, — коротко сказав він.

І цього вистачило. Віра раптом відчула, що вона не одна. Що за її спиною ще хтось є. Нехай не з гучними промовами, не з обіймами та заспокійливими погладжуваннями по голові, зате щирий та надійний.

Спочатку Віра влаштувала собі суворий режим: робота, вечірні прогулянки, пошук квартири, сон. Іноді наверталися сльози, частіше — в душі чи вночі, доки ніхто не бачить. Але все одно їй здавалося, що вона не втекла, а звільнилася. Це скидалося на одужання після важкої застуди: організм ще слабкий, але дихати полегшало.

Андрій написав лише кілька разів. Спочатку в його словах відчувалася розгубленість: “Ти не хочеш спробувати ще раз?”

Потім прорізалися жалісливі нотки: «Я сумую. Без тебе вдома якось порожньо. Він не намагався вибачитись, не казав, що зробив висновки. Просто закидав вудку і чекав, що вона знову зробить крок назустріч.

Віра навіть не стала відповідати. Але кожне повідомлення ніби дряпало душу.

Одного вечора, коли вона вже поїхала від батьків, її накрило сумом. Зазвичай у цей час вони дивилися з Андрієм фільми або поралися з домашніми справами. А тут порожня самота.

Виручила подруга. Вона, як завжди, ніби відчула чужий настрій і з’явилась у потрібний момент. Притягла піцу та пляшку ігристого.

– Я тільки одного не зрозумію, – сказала вона, залізши з ногами на диван. – Він тебе любив. Що пішло негаразд? Просто… забракло духу?

– Не вистачило стрижня, – спокійно відповіла Віра. – Кохання – це не коли ти весь такий ніжний і милий. Це коли можеш стати поруч, а не сховатися за чужою думкою, навіть якщо так зручніше.

– Не важко все так кидати? Ви були дуже близькі.

– Важко. Але ще важче жити поряд з тим, хто вибирає гаманець замість тебе. Це не чоловік, партнер. Це… Ну, просто сусід по ліжку.

Віра вирішила нарешті почистити телефон від зайвого, допоки поруч із нею є та, хто підтримає. Стільки спогадів… Їхні поїздки, їхні спільні вечері, їхні селфі. Віра нажимала на кнопку «видалити», навіть не замислюючись. А потім побачила ту саму фотографію. Обручка на фоні кави. День заручин. На мить вона затримала погляд, а потім в черговий раз натиснула на червону кнопку.

Життя тривало. Навіть без нього.

КІНЕЦЬ.