Вони дружили з раннього дитинства: Віра та Марина. Дівчата завжди були не розлий вода, не могли ні дня прожити один без одного.

Коли обом було по шістнадцять, Віра закохалася у приїжджого хлопця: Ігор гостював у бабусі у сусідньому будинку. Дівчина цілком віддалася новим почуттям і зовсім забула про свою подружку.

Марина ображалася і дуже заздрила: вона ще ніколи ні з ким не зустрічалася.

Образа зникла і заздрість зникла, коли, через якийсь час з’ясувалося, що Віра вагітна.

Сімнадцятирічний татко, дізнавшись про це, поїхав з радісною звісткою до батьків і обіцяв повернутися…

Не повернувся…

Батьки Віри, на подив багатьох, з розумінням поставилися до становища дочки. Мама оточила її турботою і увагою, батько спочатку переживав, а потім змирився і став чекати поповнення в сімействі.

Андрій народився вчасно: міцненький, здоровенький: на радість молодій мамі та дідусеві з бабусею.

А за кілька місяців приїхав і тато малюка.

Виявилося, що батьки Ігоря як не намагалися зупинити сина, нічого в них не вийшло. Хлопець все одно поїхав до коханої та сина…

Батьки Віри прийняли його як рідного, зіграли весілля.

І стали вони всі разом жити поживати, як то кажуть, і добра наживати.

Коли Андрійку виповнилося п’ять, батьки Ігоря змінили гнів на милість, приїхали знайомитися з невісткою та онуком.

Погостювавши, зазбиралися додому та запропонували молодій родині переїхати до них у Київ. Мовляв, там перспективи більше і для них, і для онука.

Віра не дуже хотіла переїжджати, але розуміючи, що Ігор мріє повернутися додому, погодилася.

Так, вперше, Віра та Марина виявилися далеко один від одного…

Але подружки не загубилися. Часто зідзвонювалися, спілкувалися у соцмережах. Марина приїжджала у гості до Віри. Та обов’язково зустрічалася з подругою, коли приїжджала на батьківщину.

Ішов час…

Біда прийшла звідки не чекали: Ігор відпочивав із друзями на якійсь водоймі, і там сталася біда…його не стало

Віра одразу постаріла років на десять. Замкнулась. Нікого не хотіла бачити. Як не намагалася Марина знайти підхід до подруги, нічого не виходило.

До батьків Віра теж припинила приїздити.

Словом, горе замість того, щоб зблизити подруг, ще більше розвело їх у різні боки.

На роки…

Марина за цей час так і не влаштувала своє особисте життя. Романи в неї, звісно, траплялися. Але всі вони були швидкоплинними, не серйозними. Свою людину Марина до сорока років так і не зустріла.

Якось пізно ввечері її розбудив різкий дзвінок:

– Тітко Марина? – схвильовано уточнив чоловічий голос. – Це я, Андрій. З мамою зовсім погано! Вона у палаті. Терміново приїжджайте!

Марина не питала, чому раптом про неї згадали, і відразу зібралася в дорогу…

Приїхавши у Київ, набрала Андрія:

– Де вас шукати?

– Я зараз вдома. Приїзджайте до мене. Увечері разом до мами поїдемо.

– Добре…

Марина з’явилася за вказаною адресою, натиснула кнопку дзвінка, двері відчинилися.

На порозі стояв молодий чоловік, якого Марина достеменно не знала.

– Вибачте, – зніяковіла вона, – я, мабуть помилилася…

– Не помилилися, – широко посміхнувся господар, – тітко Марина, це ж я – Андрій…

Востаннє вона бачила його підлітком: нескладним, повненьким…

Зараз перед нею стояв спортивний, впевнений у собі хлопець із уважним, розумним поглядом.

– Проходьте, – запросив він…

– Вас погодувати? – Запитав він після того, як втомлена Марина розташувалася в кріслі.

– Не відмовлюся, – озвалася гостя.

Андрій спритно сервірував стіл. Поставив перед Мариною тарілку з апетитним шматком м’яса та запеченими овочами.

– Це ти сам? – здивувалася Марина.

– Люблю готувати, – зніяковіло відповів хлопець, – приємного апетиту…

Поки сиділи за столом, Андрій розповів, що у Віри була серйозна процедура, але зараз їй уже краще.

У палаті Марина ледве впізнала подругу: Віра сильно змарніла, постаріла.

– Вибач, я не хотіла, щоб Андрій тобі повідомляв. До чого тобі зайвий клопіт. Ти, мабуть, уже й забула про мене.

– Та ти що, Віро, – Марина взяла подругу за руку, – він усе правильно зробив. Я так за тобою скучила… Ти так давно не давалася про себе знати.

– Не давала, – втрутився Андрій, – а сама тільки про вас і говорила. Розповідала мені про ваше дитинство, юність. От я й подумав, що зустріч буде дуже доречною.

– Дякую, синку, – прошепотіла Віра…

Майже місяць Марина щодня відвідувала подругу, виходжувала, як найближчу, дорогу людину…

Андрій був дуже вдячний: мама швидко йшла на поправку. І настрій у неї став зовсім іншим…

А ось настрій Марини псувався з кожним днем. Жінка зрозуміла, що по вуха закохалася у сина своєї подруги.

«Боже, що робити? Він же зовсім хлопчик! В нас сімнадцять років різниці! Про що я думала? Як могла допустити таке? – думала вона, залишаючись наодинці з собою.

Коли ж Андрій повертався з роботи, Марина старанно вдавала, що нічого не відбувається, ховала очі, намагалася під якимось приводом усамітнитися у своїй кімнаті.

Не допомогло…

Одного чудового вечора Андрій сам підійшов до неї близько-близько, взяв її обличчя у свої долоні і проникливо сказав:

– Я все розумію… Але що нам робити? Я теж люблю тебе… З першої хвилини, як побачив…

Наступні два тижні пролетіли як одна мить. Як не хвилювали Марину докори совісті, такою щасливоїю як у ці дні вона ніколи не була.

Проте, як тільки Віру виписали з палати, Марина поїхала додому.

Не могла дивитися подрузі у вічі…

Вдома жінка дала волю сльозам. Ридала цілодобово від образи, що, зустрівши, нарешті, того самого, єдиного, не може бути поряд з ним.

Вона навіть занедужала.

Віра тепер регулярно дзвонила, розповідала, як вони з Андрієм живуть, як її турбує поведінка сина.

– А що з ним? – Запитала Марина, намагаючись вгамувати переживання …

– Не знаю, – журилася мати, – він сам не свій. Не інакше закохався. Тільки в кого? Розуму не докладу. Ніколи дівчат не приводив, ні з ким не зустрічався.

Марина після розмови з Вірою знову плакала…

А потім з’ясувалося, що вона зовсім не нездужа, а вагітна.

Жінка запереживала. Їй – 40! Як вона одна з дитиною?

Марина металася по кімнаті: від хвилювання просто не могла сидіти на місці.

І зараз зателефонував Андрій (як відчув).

– Дуже добре, що ти подзвонив, – вигукнула Марина. – Я вагітна! Привітай мене!

– Вітаю! – радісно обізвався Андрій. – А чому тільки тебе? Нас!

– Не буде жодних нас! – кинула Марина. – Завтра ж позбавлюся цієї проблеми!

– Тільки посмій! – у голосі Андрія було щось таке, від чого Марина одразу притихла, – Я завтра ж приїду. Максимум – післязавтра.

Він приїхав через три дні: звільнявся, доробляв справи.

Приїхав, узяв Марину за руку та відвів у ЗАГС.

Вони розписалися.

Коли вийшли, Андрій сказав:

– І давай домовимося: вік – це лише цифри. Ніколи не говоритимемо про це. Сподіватимемося, що мама нас зрозуміє…

Марина кивнула.

Матері Андрій подзвонив сам. Значно пізніше. Все розповів. Віра тактовно промовчала. Марину до телефону не покликала… Та потім дзвонила майже щодня…

Віра слухавку не брала.

Звали в гості – не поїхала.

Напрошувалися самі – не запрошувала.

Якщо й спілкувалася, то тільки з Андрієм – хвилину, дві…

Внуком, коли народився, не цікавилася.

Сусіди говорили Марині (вона сама їм дзвонила), що Віра майже не виходить із дому, якщо виходить – не вітається, живе, ніби нічого не бачить довкола…

І тоді Марина, яка дуже переживала за подругу і вважала за правильне разом обговорити те, що сталося, вмовила чоловіка з’їздити до його мами з малюком. Мовляв, відтає бабуся.

Не відтала…

Віра брала онука на руки, уважно розглядала… Мовчки передавала синові… Її обличчя при цьому нічого не виражало, жодного разу не здригнулося. У розмовах вона майже не брала участі, сиділа мовчки і демонстративно дивилася у вікно.

Ось і зараз, чуючи, що син уже збирається їхати, вона навіть не повернула голову: ні в його бік, ні в бік онука.

Як тільки гримнули двері, Віра встала, твердим кроком пройшла на кухню.

– Ну, нарешті… Бачити більше цього не хочу! Ніколи!

І вона написала подрузі:

«Нехай твій син, якого ти так любиш, одружується з жінкою твого віку. Ось тоді ти мене зрозумієш».

Марина, прочитавши повідомлення, показала його чоловікові:

– Дивись, – сумно сказала вона, – вона ніколи мені не пробачить.

Андрій, глянувши в телефон, обійняв дружину:

– Нема за що їй тебе прощати. Впевнений, колись мама нас зрозуміє…

Тільки через тиждень вони дізналися, що прощати і розуміти їх вже нема кому…