Віра не могла мати дітей. За шість років вони з чоловіком вже все спробували. Все було марно. Після довгих розмов і сумнівів зважилися взяти малюка з дитячого будинку. Мати Віри була категорично проти:

– З глузду з’їхали. Нормальних дітей нормальні матусі не кинуть. Ви що прислів’я не чули: “Яблуко від яблуні недалеко падає”? Будете після кусати лікті, та пізно буде. Схаменіться!

Але питання було вирішене. У будинку з’явився маленький хлопчик двох років. Кучеряві волосинки і мила усмішка розтопили серця прийомних батьків. Олежика вони обожнювали. Будинок наповнився дитячим сміхом. Віра була щаслива, її чоловік теж. Тільки баба Галя продовжувала бурчати при кожній зустрічі.

Незабаром сталося диво. Віра завагітніла. Олежик запустив щось в організмі жінки. Через дев’ять місяців вони стали батьками ще однієї дитину. На світ з’явилася маленька Аня. Баба Галя милувалася онукою:

– Наша! Вся в тебе пішла, Віра. Така ж красуня буде.

Олежика вона не визнавала:

– Не наш. Як я можу його любити? Ось Аня інша справа.

Віра змирилася. Сперечатися було марно.

Жила Віра з сім’єю в місті, тому з бабусею Гальою бачилися нечасто.

Діти росли дружніми. Олежик був перший мамин помічник, дуже любив сестричку, обіймав її, грав, стежив на дитячому майданчику, щоб ніхто не образив. Без сестрички цукерки не з’їсть, все навпіл. Віра натішитися не могла.

Одного разу чоловік Віри прийшов і повідомив, що купив гарячу путівку. Запропонував відпочити. І справді, на відпочинок вони не вибиралися років п’ять. А куди дітей подіти? Віра зателефонувала матері. Та побурчала, але погодилася доглянути за онуками. Правда натякнула, що Олега краще до іншої бабусі відправити. Але друга бабуся працювала і взяти хлопчика до себе не могла. Та й діти один без одного не хотіли залишатися.

Вранці Віра зібрала речі, іграшки, посадила дітей в машину і повезла їх до бабусі.

– А його навіщо привезла? – почала бурчати бабуся Галя.

Віра подивилася на матір, сперечатися не стала, а підштовхнувши дітей до бабусі промовила:

– Ідіть бабусю поцілуйте. Вона по вам скучила.

Десять днів для Олега тяглися довго. Бабуся розважала Аню, пригощала смачненьким, а про нього, як ніби й забула. Хлопчик сам знаходив собі заняття. То малював, грав в улюблений конструктор, то дивився мультфільми. Аня крутилася поруч. Олег не розумів, у чому він завинив, чому бабуся його не помічає. Він був ласкавий і ввічливий, пропонував свою допомогу, але бабуся бурчала тільки:

– Не крутись під ногами, йди пограй, та не смій сестричку кривдити.

Відпустка батьків добігала кінця. Олег з нетерпінням чекав, коли вони приїдуть додому.

На прощання бабуся знову почала бубоніти Вірі:

– І навіщо він вам? Не наш, не рідний. Дивиться спідлоба. Аню oбpaжає.

Віра знала, що все це неправда. Приїхавши додому, вона стала помічати, що Аня сильно змінилася. Стала у брата віднімати іграшки, перестала ділитися солодощами. Дівчинку наче підмінили. Одного разу вона видала:

– А бабуся Галя розповідала сусідці, що Олег мені і не брат. Ви його де взяли?

Віра не очікувала від дочки такого питання і спробувала перевести розмову.

Йшли роки. Аня росла справжньою красунею. Якщо раніше з братом вони жили дружно, то тепер в сім’ї були постійні скандали. Їй здавалося, що її всім обділяють:

– Ви своєму Олежику он який телефон купили, а мені ні. Все йому і йому. Ось поїду до бабусі Галі жити. Та мене тільки і любить.

І все в тому ж дусі.

Олегу давно розповіли його історію. Він сприйняв її спокійно:

– Ну і що. Але я вас люблю. А та мама мене навіть не знає.

Він тягнувся до бабусі. Подорослішавши їздив їй допомогти по господарству. У селі завжди багато справ.

Бабуся Галя змирилася. Вголос свою неприязнь не висловлювала, але Аню все одно любила більше.

Аня теж відчувала ця різниця:

– Бабуся, а ти мене любиш? Я твоя онучка улюблена. Я твоя красуня. Правда?

– Ах ти ж моя улюблениця.

Подорослішали Аня і Олег. Уже своїми сім’ями обзавелися. Аня вискочила заміж і виїхала в інше місто. Олег оселився неподалік від батьків. Завжди відвідував, допомагав. Не забував і про стару бабусю Галю. Допомоги їй з кожним роком потрібно все більше і більше.

Один за одним пішли з життя батьки. Олег важко пережив це.

До бабусі їздив щотижня. Купував продукти та все необхідне. Прийшов час, що став за бабусею потрібен догляд. Не могла вже одна жити. Олег перевіз бабусю до себе. Дуже вона цього не хотіла:

– Нехай мене Аня забере. Не хочу до тебе.

Але Аня за всі роки тільки пару раз заїхала до неї на хвилинку і все. Про те, щоб взяти бабусю до себе й мови не було:

– З розуму чи що з’їхали? Я працюю. У мене діти. Коли мені зі старою возитися. Нехай в будинок для людей похилого віку йде.

Довелося бабусі перебиратися до Олега. Терпляче доглядав за бабусею, яка на той час стала занадто буркотливою. Стала все забувати. Одного разу з дому пішла, насилу знайшли.

Прожила вона сім років в будинку онука. Поховав її Олег. Аня на похорон навіть не приїхала. З’явилася вона тільки тоді, коли треба було входити в спадок:

– Мені бабуся будинок залишила. Я його продавати буду.

Олег запропонував:

– Залишимо його, як пам’ять. Буде у нас з тобою дача. Будемо на свіже повітря виїжджати сім’ями.

– Фу, який відпочинок в глухому селі. Ні, продам. Я вже і покупця знайшла.

Олег запропонував будинок викупити. Сестра погодилася. Ціну для брата не скинула, надто чужою вона стала за ці роки.

Олегу в селі подобалося. Він в цьому будинку, поки бабуся жива була, стільки всього переробив, відремонтував.

Бабусі не стало. Родинна ниточка між братом і сестрою порвалася зовсім. Олег і не проти був спілкуватися, але Аня дивилася на нього зверхньо і казала:

– Не наш ти.

Ось так в житті буває.