Сварки у Бориса і Віри траплялися нечасто. Навіть скоріше рідко.

І завжди це відбувалося за одним сценарієм…

Спочатку Борис робив Вірі зауваження щодо хазяйнування. Віра обурювалася, а у відповідь чоловік обіймав її і казав, що вона дуже гарна, коли злиться.

На цьому сварка закінчувалася…

Але ось уже два дні Борис вигадував план справжньої сварки, після якої він, усупереч звичці, не піде назустріч дружині.

І причиною цього було чоловіче самолюбство, яке дбайливо виплекали його друзі.

— Та ти ж підкаблучник! — неприємно засміявся Микола. — Третій рік одружений, а жінку на місце поставити не можеш!

Борис підібгав губи.

— Взагалі–то я люблю Віру і не хочу сваритися… — почав він, але зупинився.

Микола й Олег почали заливисто сміятися, поглядаючи на Бориса.

— Так, так! А потім вона взагалі на шию сяде. Ми то знаємо, — з розумним виглядом кивнув Микола.

Миколі можна було довіряти, у нього за плечима було аж три шлюби.

Перша та друга дружина не витримували з ним і року, а ось третя, Марина, затрималася і навіть збиралася народити йому дитину.

— Ну так я ж чоловік, шия міцна, — спробував віджартуватися Борис.

Хоча й йому самому іноді спадала думка, що головний у їхньому з Вірою шлюбі зовсім не він.

– Та ну тебе! — сказав Олег і махнув рукою. – Ми тобі якнайкраще з Миколою хочемо, а ти все своє гнеш.

З тих пір щоп’ятниці, коли нерозлучні друзі збиралися подивитися футбол, Олег і Микола підсміховувалися над поступливістю Бориса в його сімейному житті.

Через деякий час Борис вирішив, що він повинен таки показати дружині, хто вдома господар!

Сварку він вирішив влаштувати в п’ятницю, бо якщо все піде не за планом, то можна й поїхати до мами на пару днів.

Борис був певен — Віра навіть вихідні без нього не витримає, і вже в понеділок він повернеться додому…

Віра саме крутилася біля плити, аж тут на порозі зʼявився Борис.

Він мовчки пройшов на кухню і сів за стіл.

— Щось суп несолоний якийсь… — повільно розтягуючи слова, почав Борис, щойно Віра поставила перед ним тарілку з вечерею. — І взагалі, мені здається, ти перестала старатися готувати для мене!

Віра ображено підвела очі на чоловіка.

– Ти чого, Борю? Я взагалі з роботи прийшла і ще вечерю встигла приготувати. Готуй собі сам, якщо не подобається моя їжа!

– А це можна!

Борис демонстративно дістав із кухонної шафи пачку локшини швидкого приготування і, переклавши вміст у тарілку, залив її окропом.

Спиною він відчував, як Вірочка дивиться на нього, але продовжував гнути своє.

— До речі, чашка якась брудна! Ти хоч зі зворотного боку мій іноді. Я нічого не хочу сказати, але це вже взагалі…

Віра аж підскочила від обурення! Вона не розуміла, що відбувається.

— Можеш помити сам, — сказала Віра. — Тебе підмінили, чи що? Я тебе не впізнаю!

— А навіщо мені тоді дружина, якщо я посуд повинен мити сам? — озвався Борис. – І взагалі, якщо ти не виконуєш своїх обов’язків, мені в цьому будинку робити нема чого!

На цьому план сварки, яка була задумана Борисом, було вичерпано. Тепер, по–ідеї, Вірочка мала спробувати заслужити прихильність чоловіка.

Але Вірочка миритися чомусь не збиралася. Навіть навпаки!

Дружина негайно зняла з плити каструлю із супом і вилила її в мийку.

– Ах, суп тобі не смачний?! – сказала вона. – На, тримай! Немає більше супу!

Борис замість відповіді взяв миску з локшиною і та опинилася на кахельній підлозі.

– Бачити тебе не хочу! – закричала Віра.

– Ах так? — Борис почервонів. – Більше ти мене й не побачиш!

Швидким кроком він вийшов з кухні і почав збирати свої речі. Він ще сподівався, що Вірочка спробує помиритися, і до виходу з дому не дійде.

Але дружина навіть не вийшла з кухні, поки він поспішно скидав у спортивну сумку штани, футболки та інший одяг.

– Ось тобі й дружина. Виходить, Олег мав рацію, вона просто самостверджується за мій рахунок. Ось… Ну, я тобі покажу…

– Щасливо! — крикнув Борис у бік кухні й навмисне голосно гримнув дверима.

Вийшовши надвір, Борис застиг. Їхати до мами була не дуже хороша ідея.

Тим більше, що Тамара Петрівна завжди була на боці Вірочки.

Лишалося тільки проситися пожити до Олега…

…Те, що товариш не дуже радий його бачити, стало зрозуміло одразу.

— Ти чого це, ще й на ніч? – запитав той з порога.

— Та мене Віра виставила… Можна я в тебе заночую?

— Ем–м… — Олег невпевнено м’явся в коридорі. — Я навіть не знаю… Зараз, постривай. Даринко, тут Борис приїхав, його Віра з дому виставила…

З кімнати зʼявилося здивоване обличчя дружини Олега.

— Ти не будеш проти, якщо він у нас поживе день–два? — продовжував, як нічого й не було Олег.

Борис здивовано дивився на свого друга і ніяк не міг його впізнати!

Це був зовсім не той Олег, котрий кілька днів тому з бравадою розповідав, як його домашні ходять по струнці!

Його ніби підмінили, і в цьому будинку безумовно панувала жіноча рука…

Постелили гостю на невеликій кушетці у дитячій кімнаті.

Борису, в якого дітей не було, довелося спочатку витримати вечірній галас сина Олега, потім послухати казки, які малюкові читала Даринка, а потім всю ніч розглядати картинки зоряного неба від нічного проектора.

Борисові, який звик спати в повній темряві, все це дуже не подобалося.

Задрімати вийшло тільки під ранок, але раптово виявилося, що господар кімнати обожнює ранні підйоми.

– Котра година? — сонно промимрив Борис, дивлячись, як Олег дістає з ліжечка сина, який вже галасував, і вмикає світло в кімнаті.

— Пів на шосту, — обізвався Олег. – Та ти спи собі, у нас Іванко завжди так встає.

— Навіть у суботу? – ахнув Борис.

– І в неділю. Це ж дитина, — усміхнувся друг. — Тільки говори тихіше, Даринка спить.

Гостювати у цьому будинку надто довго Борис не зміг. Олег справляв на нього гнітюче враження, та й Даринка, яка поглядала з–під лоба, не додавала настрою.

Тому вже ближче до обіду він вирішив залишити гостинний будинок.

– Піду до Миколи, той точно не відмовить мені в ночівлі, — твердо вирішив Борис, виходячи з під’їзду…

…Микола жив на іншому кінці міста, тож по дорозі Борис заїхав у торговий центр, щоб хоч трохи потягти час.

Тим більше, що Вірочка, як і раніше, не зʼявлялася і додому не кликала.

— Миколо, привіт. Мене Віра виставила, можна я в тебе поживу? — видав Борис, щойно Микола відчинив йому двері.

— Ну… В принципі… – почав бурмотіти він.

— Жодних гостей, — різко зупинила чоловіка Марина, виглядаючи з–за спини Миколи. — Мені народжувати з дня на день, і мені тут чужі люди не потрібні. Борисе, вибач, але в нас немає місця. Живемо, сам розумієш, в однокімнатній…

Микола тільки знизав плечима.

— Мені хоч би на одну ніч, — вів далі Борис, сподіваючись, що Микола таки не відмовить найкращому другові.

— Жодних ночей! Іди мирись з Вірочкою. А то он що надумав, по друзях вештатися!

…Діватись не було куди, залишалося йти до мами.

Тамара Петрівна вже давно спала і, побачивши сина на порозі в таку годину, тільки ахнула:

— Що таке, Борюсику?

— Віра виставила…— опустивши погляд, буркнув Борис. — Можна я в тебе переночую?

Тамара Петрівна картинно сплеснула руками:

— Ви що таке вигадали, розлучатися? Борисе, тобі іншу таку ніколи не знайти! Треба терміново миритися, Вірочка хороша дівчина!

Борис аж стрепенувся.

– Та що ви все одне й те саме, миритися, миритися! Знаю я й без вас… Та тільки не дзвонить вона…

Тамара Петрівна поставила чайник і погладила по плечу сина.

Перспектива переселення Бориса пожити, хоч і тимчасово, до мами, її мало надихала.

Дорослого сина треба було годувати і прати йому, а це літній жінці було досить клопітно.

— Чого хоч вигнала? Винен?

— Ну, винен… — похмуро розмішуючи цукор у склянці з чаєм, буркнув Борис.

— А якщо винен — мирись, будь розумнішим, — наставляла Тамара Петрівна. — Вірочка і працює, і вдома все встигає, і красуня. Думаєш, іншу знайдеш, краща буде?

Так Борис не думав. Він уже зовсім втомився, розмірковуючи, чому Вірочка не поспішає дзвонити.

Невже вона його не втратила і зовсім не переймається?

Його план руйнувався, наче пісочний замок під час припливу.

А що, коли тепер дружина його зовсім не пустить додому?

Від цієї думки у Бориса всередині все похололо. Жити поза своєю рідною домівкою він не планував…

– От же ж я недолугий… Друзів послухав, як дружину провчити, а вони самі підкаблучники ще ті! Що один, що другий, — докоряв себе Борис, вислуховуючи моралі матері…

…Весь понеділок у Бориса з голови не виходила сварка у п’ятницю з Вірою. Він навіть не міг до ладу зосередитися і постійно відповідав колегам невпопад. Нарешті робочий день закінчився і можна було йти додому.

Двері Борис відчинив своїми ключами і одразу ж відчув велике полегшення, що за ці дні Вірочка хоча б не змінила замки. Вже хороша ознака.

– Віро? — несміливо покликав Борис. – Ти тут?

– Я на кухні. Проходь, руки мий.

Борис слухняно вимив руки і вмостився за стіл.

– Тобі скільки котлет? Одну, чи дві?

— Скільки покладеш… Я не дуже голодний, — не підводячи очей на дружину, відповів Борис.

Вірочка тільки хмикнула.

— Так, ти ж від мами.

— У мами я тільки вчора був. А ти що, навіть не шукала мене? — з насолодою відкушуючи соковиту та ароматну котлету, пробурмотів Борис.

— А чого тебе шукати! В Олега ніч ночував, і до Миколи зʼїздив. Потім уже до мами поперся. Мені вже Даринка й Марина подзвонили, просили тебе додому прийняти. А то, мовляв, виставила мужика на мороз ні за що, ні про що. Хоча насправді ти сам пішов…

Борис зіщулився. Сперечатись із Вірочкою не хотілося. Раптом згадалося, що квартира, в якій вони живуть, належить дружині, як і дошлюбна машина.

Але найголовніше, йому не хотілося більше сваритися з Вірою.

— Гаразд… Давай більше не будемо про це. Може, просто покличемо якось хлопців до нас у гості? Бо я до них з’явився без запрошення. Дружини, мабуть, не дуже зраділи. І цей… Можна мені ще котлетку? Навіть парочку…

Вірочка тільки посміхнулася. Тепер перед нею сидів її коханий Борис, беззлобний і спокійний.

Отже, в сім’ї знову запанувала злагода. І є якась надія, що надовго…

КІНЕЦЬ.