– Ти моя доля, – лагідно казав Вірі наречений.

А перед самим весіллям прийшов додому та оголосив, що зустрів іншу.

– А як же доля? – тихо, перепитала Віра.

Андрію, зважаючи на все, було трохи ніяково від того, що він залишає Віру перед весіллям, але тут він не стримався. Усміхнувся.

– Яка доля, Віра, ну ти чого?! Казки це все.

Зібрався та пішов. А Віра зилишилася сидіти в квартирі. Телефон дзвонив, у двері теж дзвонили – жінка не хотіла бачити нікого. Мама залишила її ще в дитинстві – вийшла заміж за іноземця, і впорхнула в інше, яскраве і красиве життя. Виростила Віру бабуся. Але її вже давно не стало.

Немає рідного плеча, щоб уткнутися та виплакатися. І Віра плакала у подушку. Іноді, поплакавши, засинала, але сон був неспокійним, тривожним. Якісь руки тяглися до Віри звідусіль, намагалися торкнутися. Торкнулися. За плече. І жінка зрозуміла, що не спить.

– Ну? І що ти тут робиш? – голос належав Юлі, найкращій подрузі.

– Як ти потрапила сюди? – байдуже запитала Віра.

– Я дуже запереживала.

– Воно й видно. – хмикнула Юля.

– Я заплатила людині, і він відкрив двері. Це було непросто. Я тут не живу.

– Скільки заплатила? Я поверну, – байдуже відповіла жінка.

– Ой та ти сама-то повернися спочатку! Чого ти так переживаєш? Через цього негідника, чи що?

До речі, Юля, з якою Віра разом навчалися у школі, але в інститути пішли у різні, завжди недолюблювала Андрія. І казала Вірі, що він негідник. Невже, вона мала рацію, а Віра так помилялася?

– Чому він так вчинив? – схлипуючи запитала Віра.

– Та тому, що він тепер зустрічається з Маринкою Бондаренко. У тебе що? У тебе тільки квартира, що від бабусі дісталася. А у Маринки таких квартир… твоєму провінційному Андрію дістався джекпот.

Що ж. У Марини батько був великим бізнесменом. Але вона навчалася у нашому інституті, звідки тоді Юля…

– Звідки ти взагалі знаєш? – здивувалася Віра.

Юля пояснила, що коли не змогла до Віри додзвонитися, зателефонувала Андрію. Він сказав їй, що вони розлучилися, і він нічого не знає. Тоді вона просто зайшла до нього в соц. мережі, і все дізналася.

Віра раптом подумала не про те, який негідник її колишній, а про те, що проти Марини шансів у неї немає.

– Я не піду більше в університет, – раптом сказала Віра.

– Ну, не ходи, – Знизала плечима Юлька. – Взагалі на твоєму місці я перш за все поїла б.

Юля витягла Віру із цього стану. Тягнула з усіх сил і витягла. Переконувала їсти, переконувала виходити надвір. З’їздила з Вірою по документи в університет, де вона  навчалася на хімічному факультеті. До сьогоднішнього дня. Дякувати Богу, ні Андрія, ні Марину, дівчата не зустріли. Нікого не зустріли, перед ким Вірі довелося б червоніти і соромитися, що її залишили перед самим весіллям. Перед нечисленними гостями, запрошеними на їхнє з Андрієм весілля, Віра вибачилася письмово.

***

Наступного літа Віра вступила до медінституту. Там вже три роки навчалася Юля. Вірі довелося несолодко, але вона змогла. Вселяла собі щодня, як молитву: «Ти сильніша за всіх разом взятих негідників. Ти впораєшся”.

Про хлопців дівчина не думала. Всі зустрічалися, закохувалися, а Віра переживала. Наче на кожному кроці, за кожним кутом, на нех чекав черговий негідник.

Коли Юля вже проходила інтернатуру – вона вийшла заміж на останньому курсі – подруга сказала Вірі:

– Віра, ну не можна ж так! Скільки, ти димаєш, раз у житті тобі буде двадцять чотири роки? Ти не помітиш, як виповниться двадцять п’ять, а потім і тридцять. А ти сидиш все, через Андрія переживаєш.

– Ти що? – вигукнула Віра. – Я давно не пам’ятаю, хто це.

– Пам’ятаєш, Віро. Пам’ятаєш. І дозволяєш цьому керувати твоїм життям. Не дозволяй! Не все у світі такі негідники.

На п’ятому курсі Вірі набридло всіх відкидати, і вона прийняла залицяння дуже скромного та дуже розумного хлопця Віктора. Через півроку вона одружилися. Віктор виявився чудовим чоловіком, крім того, йому пророкували хорошу кар’єру. Дивлячись на те, як розвивається чоловік Віри, і що він робить для неї, вона думала:

– Ось і мені випав джекпот. В душі розливалася подяка поступово переходячи у кохання. Тоді Віра не знала, що це не просто почуття. Це відлуння ще одного серця, що зародилося всередині неї – їхнього з Віктором сина. Сергійка.

Віктор, коли почав пристойно заробляти, намагався вмовити Віру залишити роботу. Але за всієї любові та подяки до Віктора, жінка не хотіла сподіватися ні на кого, крім себе.

– Ні, Вітя. Я не хочу втрачати професію. Навички пропадуть, куди мені потім, у разі чого? Санітаркою?

– Віро, про який випадок ти говориш? Я завжди буду твоїм чоловіком, – усміхався Віктор.

– Я знаю. Знаю! Але це життя. Воно іноді й лимони підсовує.

Він обіймав Віру і все. Сварка на цьому закінчувалася. Розуміння в родині Віри було на тому ж рівні, що й все решта – на максимальному.

Віра з Віктором жили, виховували Сергійка, подумували про свій будинок. Точніше, думав Віктор, Віра була в сумнівах. Чоловік хотів жити за містом увесь час.

– На роботу діставатися складно. Затори, – Загинала Віра пальці. – А при нашій професії, нам треба бути вчасно.

– Так, ну-ну, далі…

– Взимку як замете під самий дах, відкопуватимуться ще півдня, – продовжила Віра.

Віктор обійняв Віру і посадив до себе навколішки:

– Скажи чесно, ти просто переживаєш через привидів?

– Яких привидів? – Розплющила здивовано очі Віра.

– У будь-якому пристойному будинку просто зобов’язані жити привиди, – усміхнувся Віктор.

Віра розсміялася і поцілувала чоловіка. Зняла з нього окуляри, зазирнула у вічі. І тут у кухню зайшов Сергійко. Похитав головою:

– Ну, дорослі ж люди. Як підлітки їй Богу.

Взяв йогурт із холодильника і пішов до себе.

– Ти поводиться непристойно, – прошепотіла Віра Віктору.

– Я в курсі, – почервонів чоловік.

***

– Привіт, Люся. Хто там у нас сьогодні? – привіталась Віра.

– Ось, Віра Андріївна, історія. П’ята VIP, – відповіла Люся.

– Таак… Справи погані. Шансів немає, – подумала Віра, переглянувши історію.

– А чому він у нас, у відділенні ? – здивувалася Віра.

– Так за гроші. За гроші ж, Віра Андріївна, де хочеш, там і лежи, – хихикнула Люся.

– Ага. Ну добре.

Віра пішла до палати, закриваючи історію. Потрібно було прочитати ім’я на першій сторінці, щоб звернутися до нього в розмові. Андрій Бондаренко. Жінка застигла. Вона чула вже це прізвище. Ну, звісно, ​​чула! Марина Бондаренко на третьому курсі перед самим весіллям забрала в мене нареченого. І звали його…

– Привіт, – сухо сказав Вірі худорлявий Андрій. – Чудово виглядаєш.

Віра хотіла б сказати йому те саме, але … «привиди» – спливло в голові слово. «Ти переживаєш через привидів». Ось він. Привид мого минулого.

– Добрий день, – відповіла Віра.

Вона намагалася взяти себе до рук. З якоїсь незрозумілої причини вона дуже переживала.

Андрій дозволив оглянути його. Він був пригнічений, і зрозуміло чому.

А Вірі в цей момент хотілося запитати, навіщо він взяв прізвище дружини.

– Все в межах норми. – Сказала вона. – Все має пройти добре.

– Яке добре… ти ж бачила історію.

Віра пішла до виходу. Що казати цій чужій людині, яка дуже змінилася, яка колись так підло вчинила з нею, Віра не знала.

– Віро, почекай. Не йди, – раптом вигукнув Андрій.

Віра обернулася від дверей.

– Вибач мене. Будь ласка. Мені, мабуть, Бог так «віддячує». За тебе, – тихо сказав він.

– Андрій, все добре. Це було давно.

– Ні. – наполягав він. – Я вчинив, як негідник. Я багато думав про це. Потім.

– Відчував себе винним? – Поцікавилася Віра з усмішкою.

– Ну так. – здивовано відповів Андрій.

– Я не серджуся! Я вдячна. Не зроби ти тоді так, я б не була зараз щаслива.

Віра сказала це вголос і зрозуміла: це ж правда! На душі стало так добре і легко. Вона повернулася до ліжка, присіла та обійняла Андрія. Як же добре, що він залишив мене тоді!

– Це що за…? – почула за спиною Віра дзвінкий голос.

Марина. Із маленьким пакетиком чогось там. Виглядала дружина Андрія чудово, якщо не рахувати втоми. Почувши голос дружини, Андрій застиг і прибрав руки з спини Віри.

– Все добре. – Сказала Віра, встаючи і повертаючись до Марини. – Просто хотіла заспокоїти.

Вийшовши з палати, Віра подумала, як їй шкода колишнього. Так, відсторонено шкода, як чужу людину, але… вона така щаслива, у неї все є. А у Андрія немає нічого: ні здоров’я, ні кохання, судячи з усього. Ні навіть власного прізвища. Ось точно: доля – не позаздриш. Не справився Андрій з своїм джекпотом.

Віра відійшла в кут до вікна і, витягнувши телефон із кишені, зателефонувала Віктору:

– Щось сталося? – стривожено відповів він.

Вони не зідзвонювалися без особливої ​​потреби до кінця робочого дня. Такою була домовленість.

– Я люблю тебе, Вітя. Дуже люблю! – Сказала Віра в трубку, стримуючи сльози.

– Я в курсі. – спокійно відповів він. – Радий, що ти тепер теж це знаєш.