Віра була на кухні, коли почула, як в кімнаті, де спав чоловік, загриміли дверцята шафи.

– Прокинувся? – голосно сказала вона, щоб чоловік почув. – Йди на кухню. Я не снідала, тебе чекаю.

Чоловік на її слова не озвався. Віра почекала трохи, незадоволено зітхнула і пішла в кімнату.

Чоловік стояв перед дзеркалом, одягнений в костюм, який вони купили років двадцять тому, коли чоловікові стукнуло сорок. Одягав чоловік його за цей час всього пару раз, на якісь дуже урочисті заходи, а останні десять років він до костюму цього навіть не торкався.

– Ти чому так вирядився? – здивовано запитала дружина. – Зараз такий фасон не носять.

– Піде … – Чоловік крутився перед дзеркалом як дівчина, і заклопотано про щось думав.

– Що, у вас на роботі знову щось намічається? – запитала Віра. – Пам’ятай, що тобі лікарі сказали. Тобі вживати не можна взагалі. Ні краплі. Так що, побережися.

– Та пам’ятаю я, пам’ятаю, – байдуже сказав чоловік. – Ти не переживай, мені на цьому заході вживати не доведеться.

– Це що за дивний захід такий? – здивувалася Віра. – Збори, чи що?

– Типу того … – кивнув чоловік.

– І, взагалі, без банкету?

– Ну, чому … Хтось, напевно, прикладеться.

– А ти?

– А я дивитися буду.

– Ой, прямо, він тільки дивитися буде … – хмикнула Віра. – Я тебе знаю…

– Не хочеш, не вір … – знизав плечима чоловік. Потім погладив краї піджака і попросив: – Ти його відпрасує як слід, гаразд.

– Добре. Тобі до якого числа?

– Точно поки не знаю. Але скоро вже …

– Скоро так скоро. Давай, переодягайся, і пішли на кухню.

– Добре…

Через хвилин п’ять сіли снідати.

Чоловік сьогодні був якийсь дивний – млявий, задуманий, навіть змарнілий.

– Ти чому з ранку такий? – не витримала Віра. – Сepце знову, чи що? Чи просто не виспався? Зараз тиcк поміряєш, я апарат принесу.

Вона хотіла встати з місця але не встигла. Він поклав руку на її долоню і сказав:

– Сиди. Нічого в мене не бoлить. Просто, сон приснився поганий.

– Який сон?

– Віщий, сон.

– І що уві сні було?

– Може, не казати? – він протяжно і важко зітхнув. – Поганий сон…

– Розповідай, давай, – Віра подивилася на чоловіка як на дитину. – вразливий ти мій … –

Ага, – кивнув чоловік. – Наснилося мені, Віра, що мене, того … Не стало … Розумієш? Що лежу я … ну, в цій … на табуретках, і на мені цей самий костюм … Який я тільки що міряв. А всі, хто прийшов попрощатися зі мною, дивляться і радіють.

– Чому радіють? – Віра насупилася.

– Тому … Що я гарний. Костюм мій їм подобається. А я теж, лежу … такий … ніби не дихаю, але як би думаю: – Ось, добре, що я цей костюм зберіг. Не одягав я його давно, але іноді, дивлячись на нього, думав, що ти мене саме в цьому костюмі покладеш.

– Ти, що, правда, так думав? – Віра строго подивилася на чоловіка.

– Правда, – кивнув чоловік. – І зараз кажу, в ньому я, якщо що, і повинен лежати. Інше надягати на мене не смій. Зрозуміло? Так що, сон цей приснився мені, Віра, не спроста. Ти ж знаєш, у мене в одному місці телевізор. Я як відчую щось – так все і збувається …

– Ось, чоловік мені попався … – Віра міцно стиснула зуби. – Вміє він з ранку настрій піднімати … Такого наговорив, що хоч прямо зараз дзвони і замовляй відспівування …

– Ти не починай, Віра, – хмикнув чоловік. – Нормально це чоловікові і дружині на такі теми розмовляти. Сама кажеш, серце у мене не важливе, а чоловіки у нас он скільки живуть. Не починай. Але пам’ятай мої слова щодо костюма … Добре?

– Все одно зараз тиск поміряєш. Про всяк випадок, – наказовим тоном сказала Віра, встала, гримнувши стільцем, вийшла з кухні і скоро повернулася з тонометром в руках.

Тиск у чоловіка виявилося в нормі.

– Я ж казав, нормальний тиск, – весело сказав чоловік. Потім він насторожився, глянув на плиту. – У нас плита виключена?

– А що? – задоволеним тоном запитала дружина.

– Ти не чуєш, пахне … Неначе підгоріло щось.

– Чую, – заусміхалася дружина.

– А що ти посміхаєшся? У духовці  щось стоїть?

– Ні-і … – дружина заусміхалася ще ширше.

– А що тоді горить?

– Напевно, костюмчик твій рідненький … – засміялася дружина, – На який ти так сподіваєшся …

– Ах-ти! .. – вигукнув чоловік, підстрибнув на стільці і кулею втік в кімнату. І звідти пролунав майже зойк: – Та що ж ти … Вєрка !? Ти навіщо включену праску на піджак поставила ?! Це ти спеціально, так ?! Прямо на животі пpoпaлилa … Його ж тепер нікуди не одягнеш!

– Ну що, отримав костюмчик на свій захід?! – радісно вигукнула з кухні Віра. – Все! Нема в чому тепер тебе класти. Доведеться тобі ще років сорок жити. А то – зібрався він … Я тобі зберуся … Я тобі наряджуся …