– Віник, Захаре!!! Після всього, що моя мама для нас і наших дітей зробила! Це вже нікуди не дінеться і завжди стоятиме між нами – цей віник. Тому тільки розлучення!

Чоловік своїм батькам подарував путівку в Буковель, а моїй мамі, яка виняньчила нам дітей, — новий віник. Я подала на розлучення.

І от зараз сиджу й думаю: а чи правильно зробила? Може, я занадто різко зреагувала? Може, треба було спочатку поговорити, пояснити? Але, з іншого боку, як тут поясниш?

Давайте розповім усе з самого початку.

У нас з Захаром двоє дітей. Чоловік працює багато, я теж, але з дітьми основна турбота на мені. Якби не моя мама, я просто не уявляю, як би ми впоралися. Вона з нами з першого дня їх народження.

Вона пеленала, качала, водила до лікарів, забирала з садка, сиділа ночами, коли в малих температура зашкалювала. Вона буквально віддала себе, щоб ми могли працювати, жити, не з’їхати з глузду від втоми.

Але чоловік завжди ставився до цього як до чогось само собою зрозумілого. Мовляв, це ж бабуся, їй не важко, вона ж любить онуків. І ні разу я не почула від нього слів подяки в її сторону.

І ось нещодавно в його батьків був ювілей весілля. Він вирішив зробити їм подарунок — шикарний, щедрий. Путівка в Буковель, готель на тиждень, зі сніданками, СПА і всіма зручностями.

Я не проти. Навпаки, вважаю, що це чудово, що ми можемо собі таке дозволити. Але тоді я вирішила, що й моїй мамі треба щось подарувати.

— А що ми моїй мамі подаруємо? — питаю.

— Ну як що? — відповідає він. — Вона ж нічого не хоче.

— Це не означає, що їй не треба зробити приємне, — кажу.

— Ну добре, щось вигадаємо.

Наступного дня він приходить додому з віником. Новеньким, таким, знаєте, з пластиковою ручкою, яскраво-зеленим.

— Це що? — питаю, вже розуміючи, що зараз буде щось таке собі.

— Ну, твоя мама казала, що у неї старий віник розсипався, ось я й купив.

Я думала, він жартує.

— Чекай, — кажу, — ти серйозно?

— А що такого? Їй же треба було.

Я стояла й дивилася на Захара, ніби вперше побачила цю людину.

— Тобто, твоїм батькам — Буковель, СПА, готель. А моїй мамі, яка няньчила наших дітей, — віник?

— Ну, в чому проблема? Вона ж і так постійно у нас вдома, їй більше нічого не треба.

У мене всередині щось перевернулося і більше не стало на місце.

— Знаєш, — кажу, — я от теж постійно вдома, і мені більше нічого не треба, крім віника.

— Ну що ти починаєш?

— Нічого. Просто кажу, що це було востаннє.

Я встала, пішла в кімнату, взяла документи й наступного дня подала заяву на розлучення.

Чоловік спочатку думав, що я жартую. Потім ображався. Потім намагався «пояснити», що я все не так зрозуміла. Але я зрозуміла все правильно.

І тепер мені цікаво: я перебільшила? Чи справді ця ситуація була знаком, що далі буде тільки гірше? Що скажете?

Джерело