— Ти думаєш, мені легко? А тепер я ще й маю віддати квартиру, тільки тому що ти старша? — з образою сказала я.

Лютневий вечір застав мене зненацька. Я сиділа на маминому ліжку, перебирала її речі, коли пролунав дзвінок. Галина. Після трьох місяців мовчання.— Ларочко, нам треба поговорити, — голос сестри звучав діловито, як завжди. — Приїду завтра.

Серце стислося. Я вже знала, про що вона хоче говорити. Знала — і намагалася уникнути цієї розмови з тієї самої миті, як мама востаннє заплющила очі. Галина приїхала зранку. Зайшла до квартири, окинула все своїм господарським поглядом, сіла на край дивана — так, ніби не хотіла забруднитися. Мене це зачепило.

Цей диван пам’ятає її дитинство, пам’ятає, як ми тут разом казки читали, мультики дивилися. А тепер вона сидить на ньому, як чужа.— Слухай, Ларо, — почала вона без зайвих прелюдій, — мама завжди казала, що квартиру треба поділити порівну. Ти ж пам’ятаєш?

Я пам’ятаю. Пам’ятаю, як мама це казала, коли ще була здорова. Коли ми обидві працювали, коли мали свої сім’ї, свої плани. Але життя пішло зовсім іншим шляхом.

— Галю, — обережно почала я, — але ж обставини змінилися…

— Які ще обставини? — перебила вона. — Закон є закон. У мене іпотека на Анжеліку, ти ж знаєш. Нам із Сергієм важко. А тобі що — тобі й так тут добре живеться.

Добре живеться… Я дивилася на неї й не розуміла — вона справді не бачить? Не бачить, як я змінилася за ці п’ять років? Як сивина пробилася на скронях, як руки стали шершавими від безкінечного прання, прибирання, готування для мами?

— Галю, я ж доглядала маму весь цей час. Я залишила роботу заради неї.— Ну і що? — знизала плечима сестра. — Тебе ж ніхто не змушував. Ти сама так вирішила.

Сама вирішила. Так, вирішила. Коли мама не могла встати з ліжка, коли лікарі сказали, що потрібен постійний догляд. Галина тоді сказала: «У мене сім’я, робота, я не можу».

А я — могла. Точніше, не могла не допомогти.— Розумієш, Ларо, — продовжила Галина, дістаючи з сумочки якісь папери, — я вже консультувалась із юристом. Тут усе просто: оформлюємо частки, продаємо квартиру, ділимо навпіл. Ти зможеш купити собі щось менше, а мені вистачить, щоб допомогти Анжеліці.

Продати квартиру. Цей дім, де минуло моє дитинство, де мама провела свої останні дні. Де кожен куток зберігає спогади, де на кухонному підвіконні й досі стоять її улюблені фіалки, які я часто поливаю…

— А мені куди? — тихо запитала я.— Ну, щось знайдеш. Купиш однокімнатну. Або зніматимеш. У тебе ж нікого немає, тобі багато місця не треба.

Нікого немає. Так, у мене немає чоловіка — він пішов, коли зрозумів, що дружина стане доглядальницею для його тещі. Немає дітей — не склалося. Немає хорошої роботи — я звільнилася заради мами, а тепер… у сорок три кому я потрібна?

Галю, — промовила я, відчуваючи, як щось рветься всередині, — ти хоч розумієш, що говориш? П’ять років я не жила власним життям. П’ять років я була поруч із мамою щодня. Годувала її з ложечки, коли вона вже не могла сама. Прала, купувала ліки, водила по лікарях. А ти… ти приїжджала на свята. У кращому разі — раз на місяць.

— Не починай! — спалахнула Галина. — У мене сім’я, зобов’язання. Я ж не могла все кинути і переїхати сюди!

— А я могла, так?— Ти сама обрала!— Я обрала врятувати маму! А ти обрала — відвернутися!

Ми замовкли. Галина перебирала ручку сумочки. Я дивилася на неї й думала — коли ми стали такими чужими? Колись ми були близькими. Вона була старшою, захищала мене в школі, ділилася секретами. А тепер сидить і рахує, скільки я їй винна.

— Слухай, Ларо, — озвалася Галина м’якше, — я розумію, що тобі важко. Але є закон. Мама не залишила заповіту. А отже, спадщина ділиться навпіл. Це справедливо.

Справедливо… Я встала, підійшла до вікна. За склом падав сніг великими пухнастими пластівцями. Мама любила такий сніг. Казала, що він схожий на благословення з небес.

— Знаєш, Галю, — сказала я, не озираючись, — а що справедливого в тому, що я віддала мамі п’ять років життя, а ти тепер приїхала й вимагаєш свою частку?

— Не говори так! — голос Галі здригнувся.— А як інакше? Ти навіть не знаєш, як вона тебе кликала в останні дні. «Галочко моя, де ж Галочка?» — щовечора.

А я вигадувала відмовки: зайнята, приїде, скоро побачитеся…Галина заплакала. Тихо — сльози повільно текли щоками.— Я не могла, — прошепотіла. — Я не могла бачити її такою слабкою. Здавалося, якщо не приїду, то нічого не зміниться. Що вона буде завжди.

Вперше за ці місяці в її голосі звучала не холодна твердість, а смуток. І я зрозуміла — ми обидві любили маму. Просто кожна по-своєму.— Але квартиру все одно доведеться ділити, — додала вона, витираючи очі.

— У мене справді іпотека. Анжеліці потрібно допомогти. Вона ж наступного року вступає до інституту.

Анжеліка. Моя племінниця. Хороша дівчина, але ми майже не спілкуємося. Для неї я — тітка Лара, яка живе з бабусею й не працює. Вона не знає, що я колись була бухгалтером. Що мала своє життя, свої плани.

— А мені що робити? — запитала я. — Мені сорок три. Немає роботи, немає чоловіка, немає дітей. І скоро не буде дому.— Знайдеш роботу. Ти ж розумна, маєш освіту.— У сорок три? Після п’ятирічної перерви?

Галина не відповіла. Зібрала свої папери, підвелася.

Подумай, Ларо Я дам тобі час. Але квартиру доведеться продавати. Так буде чесно. Чесно… Після того, як сестра пішла, я довго сиділа на маминому дивані. Дивилась на її фотографії на комоді, на улюблену вазочку зі штучними квітами, на крісло, в якому вона проводила останні місяці життя.

Що таке — чесно? Що Галина жила своїм життям, а я — не жила? Що вона тепер приїхала і хоче половину? Чи, можливо, мама справді хотіла, щоб ми поділили все порівну?

Увечері я перебирала мамині речі. Знайшла коробку з листами, старими фотографіями, документами. І між сторінками старого записника — аркуш, списаний маминим знайомим почерком:

«Ларочка моя люба! Якщо ти читаєш це, значить, мене вже немає поруч. Я хочу, щоб ти знала — я вдячна тобі за все. За те, що була поруч, коли мені було важко. За те, що не залишила мене саму. Ця квартира — твоя. Ти заслужила її своєю любов’ю і турботою. Не бійся нікого і нічого.

Живи тут, будь щасливою. Галочці поясни, що так буде правильно. Твоя мама.”Я читала ці рядки і плакала. Мама все розуміла. Все знала. І вона хотіла, щоб я залишилася.

Наступного дня я зателефонувала Галині.

— У мене є записка від мами. Вона хотіла, щоб квартира дісталася мені.— Яка записка? Це не заповіт! Це нічого не означає!

— Для мене означає все. Галина приїхала через два дні. З чоловіком і якимись документами.— Показуй свою записку, — вимагала вона.

Я показала. Сергій, чоловік Галини, покрутив листок у руках, похитав головою.— Це не має юридичної сили, — сказав він. — Почеркознавчу експертизу можна зробити, але навіть якщо підтвердиться, що писала твоя мама, це все одно не заповіт.

Ми зустрілися у суді і мій адвокат заявив:— У нас є свідчення, що моя клієнтка не просто доглядала за матір’ю, а фактично повністю забезпечувала її побут: оплачувала комунальні послуги, купувала ліки, продукти, здійснювала ремонт квартири. Усе це можна підтвердити чеками, квитанціями, свідченнями сусідів. Це — реальні витрати. Ми просимо врахувати це як часткову компенсацію.

Суддя довго мовчала, гортаючи папери.— Суд бере паузу для прийняття рішення, — сказала вона.

— Наступне засідання — за тиждень.У той тиждень я практично не спала. Відчуття було таке, ніби стоїш на межі прірви — зробиш крок уперед, і вже не повернешся назад. Мені було ніяково. Було прикро. Але ще більше було — порожньо. Бо навіть перемога в суді не поверне мені маму. І не поверне ті роки, що я провела поруч із нею, втомлена, виснажена, але поруч.

Галина більше не дзвонила. Я знала — вона чекає. Як і я.

На останньому засіданні суддя зачитала рішення:— Враховуючи обставини справи, сторони домовились про продаж квартири з подальшим розподілом коштів. Частину суми, визначену судом, отримає позивачка як компенсацію за догляд за матір’ю та витрати на утримання житла. 70% мала отримати я, а 30% від продажу квартири — Глина. Рішення остаточне.

Ми з Галиною стояли у коридорі, мовчки. Вона першою подала мені руку.

— Дякую, — сказала тихо. — І… вибач.Я кивнула. Не могла відповісти. Ком у горлі заважав дихати.

Ми продали квартиру через кілька місяців. Я купила собі невеличку однокімнатну на околиці — скромну, але свою.

Одного разу до мене постукали. Відчинила — на порозі стояла Галина.— Можна? Я привела Анжеліку. Вона хоче тобі дещо сказати.— Заходьте, — сказала я.

Анжеліка підійшла й обійняла мене. Міцно, по-справжньому.

— Тітко Ларо… Мама розповіла мені все. Я знаю, що це ви були поруч із бабусею до останнього. І я вам дуже вдячна.Того вечора ми вперше за довгий час сиділи разом. Пили чай. Говорили не про суд, не про спадщину — про життя. Про маму. Я зрозуміла: навіть якщо не завжди можна залишити за собою дім — можна залишити за собою правду. І гідність. А це, зрештою, дорожче за будь-яку квартиру.

— Мама хотіла, щоб ми були щасливі. І щоб було справедливо, — я сказала.

— І щоб ми не сварилися, — додала Галина.

— Ми ж більше не будемо?Ні, — відповіла я.

— Не будемо. Ми — все, що лишилося від нашої родини.

Галина з дочкою пішла, а я залишилася у своїй новій квартирі. Маленькій, зате своїй. Заслуженій. Справедливій.На вікні виростали нові фіалки — відростки від маминих. Я щодня поливала їх і думала: може, саме це й є справедливість. Не коли все поділено порівну, а коли кожен отримує те, що справді заслужив. І коли сім’я залишається сім’єю — попри все.