Я виховувала свою доньку самотужки. Мій тодішній хлопець зник як тільки но дізнався про мою вагітність. Він не втік з міста, ні, просто почав мене ігнорувати. Не відкривав двері у квартиру, не підіймати слухавку. В шістнадцять років я залишилась сам на сам з бідністю та вагітністю.

Батьки мої, звісно, такій новині не зраділи, проте сказали, навіть і не думати про переривання. Жили ми середньостатистично. Не шикували, але на саме необхідне було. Довелось, звісно, врізати свої витрати, щоб купити все необхідне, але ж мене ні хто не змушував вагітніти.

За весь час, поки донька росла, її біологічний батько жодного разу не поцікавився як у нас справи. Звісно, це образливо. Як розважатись, то він перший тягнув руку, а як відповідальність на себе брати, то й сліду від нього не лишилось. Я декілька разів зустрічала його в місті, але бажання навіть вітатись з ним не мала.

Донька росла, стала підлітком, зрозуміло, що вона почала зустрічатись з хлопцями.
Щоб вона не повторила мою долю, я їй все докладно розповіла. Звідки беруться діти, як захистити себе та все щось подібне. Навіть розповіла свою історію.

Як у дев’ятнадцять років я мала шукати собі роботу у дві зміни, щоб дозволити забезпечити їй гарне життя. Це в жодному разі не звучало, як докори, що вона зломала мені життя, та без неї в мене все було б краще. ЦЕ було попередженням, щоб вона не повторила моїх помилок. Така ситуація далеко не мед.

Та що ви думаєте?! Перший курс університету. Не минуло й пів року, як моя золота донька прийшла додому з хлопцем, та повідомила про свою вагітність. Без перебільшень, я втратила свідомість. Мій кошмар став явним. Ну як?! Як так можна?! Я ж тебе всіма силами намагалась вберегти від такої долі.

Відійшовши від першого шоку, я вирішила взяти себе в руки. Я тоді змогла, та й зараз зможемо. Дитина не винна, що її батьки головою думати не вміють.

У всьому цьому, мене втішило, що донька з тим хлопцем вирішили побратись. Хлопець не відмовляється від батьківства, навпаки, по ньому було помітно, що така новина йому до душі. Не знають вони, скільки ще перешкод будуть мати, скільки ще проблем їм доведеться разом пережити.

На тижні ми познайомились з батьками хлопця. Родина була інтелігентна, новині вони були раді, ніби я. Проте куди вже діватись. Будемо спільними силами підіймати новоспечену родину на ноги. Авжеж, я б хотіла, щоб це сталось трішки пізніше. Щоб спершу вони міцно стояли на ногах, мали де жити, та стабільний дохід. Звучить все занадто ідеально. Так в реальному житті не буває.

КІНЕЦЬ.