Ліда сиділа на холодній пластиковій лавці в залі очікування автовокзалу, тримаючи в руках зіжмаканий квиток. Її очі, втомлені й трохи заплакані, блукали по тьмяно освітленому приміщенню.

Годинник на стіні показував північ, а за вікном гудів холодний осінній вітер, кидаючи в шибки жмені сухого листя. Вона зітхнула, притулилася до спинки лави й закрила очі, намагаючись згадати, як усе це сталося.

Ранок того дня почався як зазвичай. Ліда, шістдесятирічна жінка з добрим серцем і звичкою завжди поспішати, прокинулася в своїй маленькій квартирі на околиці міста.

Її донька Вікторія, енергійна тридцятип’ятирічна бізнес-леді, приїхала з самого ранку, щоб допомогти матері зібрати речі. Ліда планувала поїхати до сестри в сусіднє місто, де не була вже кілька років.

Сестра, Галина, занедужала, і Ліда відчувала, що мусить бути поруч.

— Мамо, я все організую, не хвилюйся, — сказала Вікторія, тримаючи в руках телефон і швидко гортаючи якісь повідомлення.

— Я куплю тобі квиток, відвезу на вокзал, і ти спокійно поїдеш. Автобус комфортний, там навіть телевізор є.

Ліда тільки кивнула, довіряючи доньці. Вона ніколи не любила клопоту з квитками чи розкладами.

Вікторія завжди була її опорою в таких справах, хоча іноді її поспішність призводила до дрібних помилок.

Ліда спакувала невелику валізу, поклала туди светр, трохи домашнього печива для сестри й альбом зі старими фотографіями, щоб згадати молодість разом із Галиною.

Вікторія приїхала за матір’ю на своєму блискучому червоному автомобілі. Вона була в елегантному пальті, з ідеально укладеним волоссям, і, як завжди, кудись поспішала.

Дорогою до автовокзалу вона розмовляла по телефону, домовляючись про якусь важливу зустріч. Ліда сиділа поруч, дивлячись у вікно, і думала про те, як швидко плине час.

Її донька стала такою самостійною, такою зайнятою… Але Ліда не скаржилася. Вона пишалася Вікторією, хоча іноді сумувала за тими днями, коли вони могли просто посидіти вдвох за чаєм і поговорити.

На автовокзалі Вікторія швидко припаркувалася, взяла валізу матері й повела її до каси. Черга була невелика, але Вікторія, як завжди, нетерпляче постукувала ногою, поглядаючи на годинник.

— Мамо, я куплю квиток, а ти посидь тут, — сказала вона, вказуючи на лавку неподалік. — Я швидко.

Ліда слухняно сіла, тримаючи сумочку на колінах. Вона спостерігала, як донька впевнено підійшла до каси, щось сказала касирці, розплатилася карткою й повернулася з квитком у руці.

— Ось, тримай, — Вікторія простягнула матері квиток. — Автобус о шостій вечора, платформа п’ята. Ти ж не заблукаєш? Я б залишилася, але в мене через годину презентація, не можу пропустити.

— Не хвилюйся, доню, я впораюся, — усміхнулася Ліда, хоча в душі відчувала легку тривогу. Вона не дуже любила автовокзали — ці галасливі місця завжди здавалися їй трохи хаотичними.

Вікторія поцілувала матір у щоку, ще раз нагадала про платформу й побігла до машини. Ліда лишилася сама.

Вона подивилася на квиток, але через дрібний шрифт і погане освітлення не змогла розібрати деталей.

«Вікторія ж усе перевірила», — подумала вона й заспокоїлася.

Шоста година вечора наближалася. Ліда стояла на п’ятій платформі, тримаючи валізу й уважно вдивляючись у кожен автобус, що під’їжджав.

Нарешті один із них зупинився, і водій голосно оголосив пункт призначення — місто, куди прямувала Ліда. Вона полегшено зітхнула й підійшла до автобуса, простягаючи квиток.

Водій, чоловік із густим вусами й втомленим поглядом, узяв квиток, подивився на нього й похитав головою.

— Жіночко, це не той автобус. Ваш квиток на завтрашній рейс, — сказав він, повертаючи папірець.

Ліда ще раз глянула на квиток, але букви зливалися перед очима. Вона не могла повірити.

— Як це… завтра? Мені ж сьогодні треба! Моя донька купувала…

— Ну, бачите, тут написано, — водій тицьнув пальцем у дату на квитку. — Завтра, шоста ранку. Сьогодні такого рейсу вже немає.

Ліда стояла, не знаючи, що сказати. Вона дістала старий кнопковий телефон і спробувала зателефонувати Вікторії, але донька не відповідала.

Мабуть, була на своїй презентації. Ліда ще раз набрала номер — знову гудки. Вона відчула, як очі защипали від сліз, але стрималася.

«Не панікуй, Лідо, ти ж не вперше в такій ситуації», — подумала вона, хоча насправді таких ситуацій у її житті було небагато.

Вона повернулася до залу очікування. Вечірній вокзал поступово порожнів, автобуси від’їжджали, а пасажири розходилися.

Ліда сіла на лавку, поставила валізу поруч і спробувала придумати, що робити. Грошей на новий квиток у неї було обмаль, а повертатися додому на таксі означало витратити всі заощадження.

До того ж, вона не хотіла турбувати Вікторію, яка й так була зайнята.

«Посиджу до ранку, а там розберуся», — вирішила вона. Зала очікування була не надто комфортною, але принаймні теплою.

Ліда дістала з сумки светр, накинула його на плечі й спробувала влаштуватися зручніше.

Години тяглися повільно. У залі було кілька інших пасажирів: чоловік у старому пальті, який голосно хропів на сусідній лавці, молода дівчина з навушниками, яка щось набирала на телефоні, і літній дідусь, який читав газету.

Ліда намагалася не думати про свою ситуацію, але в голові крутилися думки про сестру, про Вікторію, про те, як усе могло піти не так.

Щоб відволіктися, вона дістала альбом із фотографіями. Це був її скарб — старі чорно-білі знімки, на яких вона з сестрою ще молодими сміялися на пікніках, гуляли в парку, святкували дні народження.

На одному з фото Галина тримала величезний букет ромашок, а Ліда стояла поруч, тримаючи її за руку. Ліда усміхнулася, згадуючи, як вони з сестрою мріяли про майбутнє, ділилися секретами й обіцяли завжди бути разом.

Раптом до неї підійшов чоловік із сусідньої лавки. Він уже не хропів, а дивився на неї з цікавістю.

— Вибачте, що турбую, — сказав він, поправляючи старе пальто.

— Бачу, ви тут надовго застрягли. Теж на автобус чекаєте?

Ліда здивовано підняла очі. Чоловік виглядав добродушно, хоча його обличчя було вкрите зморшками, а очі видавали втому.

— Та… так сталося, що квиток не на той день, — зізналася вона.

— А ви?

— О, я тут постійний гість, — усміхнувся чоловік.

— Звати мене Петро. Я їжджу до доньки в село, але автобуси в той бік рідко ходять, тож іноді доводиться ночувати тут.

Вони розговорилися. Петро виявився колишнім залізничником, який пропрацював усе життя на вокзалі, але тепер жив із невеликої пенсії.

Він розповів Ліді кілька кумедних історій про пасажирів, яких зустрічав за роки роботи, і вона мимоволі почала усміхатися. Розмова з ним відволікла її від тривог, і час почав іти швидше.

— А знаєте, — сказав Петро, киваючи на її альбом, — у мене теж є така книжечка. Тільки там не фотографії, а листівки. Збираю їх із дитинства. Хочете покажу?

Ліда кивнула, і Петро дістав із потертої сумки невеликий зошит, у якому акуратно зберігалися старі листівки — з видами міст, квітами, пейзажами.

Кожна з них мала свою історію: одну він отримав від друга з армії, іншу — від незнайомки, яка просто вирішила зробити йому приємне.

Ліда слухала, і їй ставало тепліше на душі. Вона навіть не помітила, як почала дрімати, притулившись до спинки лави.

Коли Ліда прокинулася, зал очікування був майже порожнім. Годинник показував п’яту ранку. Петро сидів поруч, тихо гортаючи свою колекцію листівок. Побачивши, що вона прокинулася, він усміхнувся.

— Доброго ранку! Ваш автобус скоро, так? — запитав він.

Ліда згаяла мить, щоб зібратися з думками. Вона перевірила квиток і зраділа, що до відправлення залишалося менше години.

Вона подякувала Петрові за компанію й пішла до каси, щоб уточнити деталі. На щастя, цього разу все було правильно — автобус мав прибути за розкладом.

Коли Ліда сідала в автобус, тримаючи свою валізу, вона озирнулася й помахала Петрові, який стояв біля входу до вокзалу. Він помахав у відповідь, тримаючи в руках свою книжечку з листівками.

Подорож до сестри пройшла спокійно. Галина зустріла Ліду на вокзалі, і вони обнялися так міцно, ніби не бачилися десятки років.

Ліда розповіла сестрі про свою пригоду, і вони довго сміялися, згадуючи, як колись у молодості самі потрапляли в схожі ситуації через власну неуважність.

А коли Ліда повернулася додому, вона знайшла у своїй сумці маленьку листівку з зображенням соняшників. На звороті було написано:

«Лідо, нехай у твоїх подорожах завжди буде місце для добрих людей. Петро».

Вона усміхнулася й поклала листівку в свій альбом із фотографіями, поруч із тими, де вона була з сестрою.

Відтоді Ліда завжди перевіряла квитки двічі. А ще вона почала збирати листівки — як нагадування про те, що навіть у найскладніші моменти життя може подарувати несподівану зустріч і трохи тепла.

Джерело