– Дочко, у мене тиск… – дзвонила мама Олені. – Не спиш?

– Восьма вечора, рано ще спати.

Чоловік Олени, Тимофій, одними рухами брів спитав, що сталося.

Олена знизала плечима, мовляв, не знаю, але з’ясовуватиму.

В Олени був молодший брат, Мишко. Мамин голос часто набував приреченого відтінку після спілкування з ним та його сім’єю.

– Ми з батьком подумали, що онуків давно не бачили, – тужливо казала мама. – Млинців напекли, дістали з льоху закрутки і поїхали до Мишка та Віки.

– А ви попередили, що їдете?

– Так. Запитали, чи можна. Вони сказали, приїжджайте.

– Хто вони?

– Мишко.

– Він одразу відповів чи з Вікою спершу переговорив?

– Ми батьки! Син сказав, приїжджайте, значить, крапка! – з запалом промовила мама.

– Не гарячкуй, мамо. Мені треба знати подробиці, щоб вас розсудити, – казала Олена.

– А що тут розсуджувати? З’їздили до сина, називається! У Вікі виявився поганий настрій. Вона не витримана, норовлива! І як тільки бідний Мишко з нею живе?

– Чого він бідний? Він, як сир у маслі катається!

– Можна подумати, – пробурчала мама.

Вона явно ображалася на Віку.

– А тато як? – запитала Олена.

По батьку Олена завжди розуміла, чи варто переживати…

– Він засмучений, якщо чесно.

– Так? – насторожилася Олена.

– Отямитись не може.

– Ви настільки невчасно з’явилися?

– А коли треба вчасно з’являтись? Тебе послухати, ми до онуків по запису маємо приїжджати!

– Мамо, я розібратися хочу. Що могло роздратувати Віку? Тільки чесно.

– А я знаю?! Може, діти вивели її з себе. А може вона нас з батьком не любить!

– Ну, це ти сильно… Думаю, ви просто під руку гарячу потрапили.

– Потрапили! – підтвердила вона. – Дістаємо ми овочеве рагу з сумки, а Віка як напуститься: “Навіщо ви його взагалі привезли! Його у нас ніхто не їсть!”

– А млинці їли?

– Їх із пакета навіть не витягли!

– Чому? – здивувалася Олена.

– Віка не дала! Сказала, хай діти спершу поїдять нормально. А то, наїдяться млинців, апетит зіпсують, і все…

– Що ж… Співчуваю.

– Сидимо ми з дідом, і думаємо: а навіщо ми взагалі приїздили?

– Мишко з вами спілкувався?

– Запитав: «Як справи», й у увімкнув телевізор.

– Віка його дивилася?

– Ніколи їй! Вона весь час сварилася! Старша Даринка щось не те зробила. Я хотіла її пошкодувати, а Віка сказала:

«Їдьте до себе додому і там командуйте!»

– А Мишко що?

– А що він? Сидів із виглядом господаря цього бедламу.

– Мамо, ну, я не знаю…

– От і я не знаю, Олено! Жодної поваги до свекрухи!

Коли я була невісткою, то собі такого ніколи не дозволяла! Все! Знову я засмутилася! Ти по телефону поки з батьком поговори, а я піду, валерʼяночки візьму…

– Доброго дня, тату, – сказала Олена в слухавку. — Що там у вас, зовсім все погано?

– Віка так сварилася, ти б чула! – промовив зазвичай спокійний батько. – А вони нічого. Ми засмутилися, а дітям хоч би що.

– І що ви тепер робитимете?

– Ми ж не просто так їздили. Хотіли їх покликати до матері на день народження наприкінці місяця.

– І що вирішили?

– Так, що вирішили… Що вирішили… Кохана! А що ми вирішили щодо дня народження?

– Подзвоню Мишкові пізніше, розвідаю обстановку! – гукнула вона здалеку.

– Ну ось і правильно, – сказала Олена.

– Я теж так думаю, – погодився батько.

– Щоб образи не збирати? – запитала Олена.

– Так! Це може бути надовго. Був у нас один випадок, – понизив голос батько. – Приїхала до нас моя мати. Ти маленька була, Мишко ще не народився.

Ти весь день репетувала, примхлива була. І тут баба Поліна раптом завітала!

Ти лягла на підлогу, і давай плакати.

Мати забрала тебе в кімнату, насварила.

Баба Поліна до такого не звикла і зробила матері зауваження.

– Ти про що тут нашій Олені розповідаєш? – підійшла мама. – Як ми з твоєю мамою посварилися?

– Так, згадав той випадок…

– Олено! – взяла у нього слухавку мама. – Це зовсім інше. Тато порівняв непорівнюване!

– Так–так, звісно, – усміхнулася дочка. – Прямо взагалі інше!

– Поліна Гнатівна мене вчила, як я маю виховувати власну дочку. А я тебе бачила щодня і знала, що ти тільки так розумієш! Не треба було у виховання лізти!

– Так ось, чому у вас такі стосунки прохолодні? Через той випадок? – запитала Олена.

– Ну… Чому ж, – стало соромно мамі. – Я її завжди зі святами вітаю…

– Мамо! Не ображайся ти на Віку. Вона теж дітей виховувала.

– Що ти одне з одним плутаєш? Ми просто вирішили в гості до сина сходити, з млинцями, а нас так погано прийняли.

Олена втомилася бути суддею. До того ж Тимофій їй сигналізував закінчувати розмову.

– Дочко, а ви самі приїдете з Тимофієм на день народження?

– Приїдемо, поки все складається вдало.

– Ой, – схаменулась мама. – А як у тебе справи, дочко? А то я все скаржусь…

– У мене? Та нормально. До нас тут мама Тимофія нещодавно заїжджала.

– І що? – насторожилася мати. – За безлад сварилася?

– Ні. Сказала, що я – найкраща невістка у світі.

– Так? – засумнівалася мама.

– Так!

– Вона таке може сказати?

– Може. І каже. Часто. А мені приємно.

– А за що такі почесті?

– А вона каже, у Тимка характер поганий. Як добре, що з ним хтось живе…

– Так? – зажурилася мама.

– Так! Ось така класна вона в мене. Ну все, мамо, бувай. Тимофій передає вам привіт…

…Вікторія мила посуд на кухні, коли задзвонив її мобільник.

– Віко! Не спиш ще? – почувся у слухавці голос свекрухи.

– Н-ні, – здивувалася та. – Дітей тільки–но вклали спати, от посуд мию… А що сталося, Наталю Василівно?

Віка не знала, чого чекати від дзвінка свекрухи, тому трохи насторожилася.

– Віко, я хотіла тобі сказати дещо важливе, – раптом заявила свекруха. – Дякую, що терпиш мого Мишка…

– Що-о? – ахнула Віка.

Вона не розуміла, що відбувається.

– Я ніколи цього не говорила, але ти… Ти хороша мати і дружина, Віко!

– Я зараз заплачу…

– Рагу відкривали?

– Смачне виявилося… – похвалила Віка. – А млинці ні.

– Чому?

– Мало! – розсміялася вона.

І Наталія Василівна разом із нею.

– Насправді, я дякую вам. Ви теж хороша свекруха. Розуміюча.

– На день народження прийдете? – запитала та.

– Звичайно! Ми з Мишком вже подарунок купили.

…– Дзвони, Наталко! Пізно вже, спати ляже!

– Боязко якось…

– Набирай, давай, сказав.

– Не зрозуміє…

– Давай.

– Поліно Гнатівно! Вітаю! Ви не спите?

– Наталочко? А я тут концерт дивлюся.

– Дзвоню вам сказати: приїжджайте до мене на день народження двадцять дев’ятого числа!

– Наталочко! Мені вісімдесят два, які дні народження?

– Такі! В колі сім’ї. Приїдуть діти, онуки! Ми вам таксі викличемо… Щоб своїм ходом не йшли. Приїдете?

– З такої нагоди неодмінно буду, – твердо пообіцяла свекруха…

…Ось так легко можна знайти примирення й компроміси в родині…

КІНЕЦЬ.