Віктор знову постукав в мої двері і надіявся, що тут його чекають з широкими обіймами. Проте б бачили ви очі колишнього чоловіка, коли він побачив, що я не одна!

Жила я собі з чоловіком, Віктором. Шлюб у нас – як у багатьох: то добре, то не дуже. Діти виросли, порозлітались хто куди – Марійка до Львова, син, Андрій, в Києві. А ми з Віктором залишились удвох у нашому невеличкому містечку. Тут знаєте, як воно – всі всіх знають, і новина швидше поширюється, ніж хліб у магазині розбирають.

Мені зараз 45, Віктору 50. Уже не дівчина, але й старою себе не вважаю. Та й виглядаю, скажу чесно, нормально – стежу за собою, косметолог, зачіска, манікюр, бо ж працюю бухгалтером, на очах у людей.

А Віктору, видно, стало нудно. Почав до мене придивлятись, щось там натяками казати. А потім якось прямо ляпнув:

— Слухай, Олено, ти вже не така як раніше. Ну, постаріла, що казати. А мені хочеться біля себе молоду бачити.

Я на нього тільки подивилась, думаю, “ого, який чесний знайшовся”. Ну і що ви думаєте? Зібрав манатки й пішов. Кажуть, до якоїсь Світлани з сусіднього села. Вона років на 15 молодша за нього, така вся вульгарна трохи, але видно, йому сподобалась.

Не скажу, що я плакала чи стіни гризла. Якщо чесно, навіть з полегшенням зітхнула. Бо Віктор останнім часом тільки гроші тягнув – то пляшка, то сигарети, то ще щось. Я ж хату сама оформила на себе, то спокійно залишилась жити. І якось, знаєте, наче легше стало.

З подругами частіше почала бачитися, каву пити, навіть у відпустку на море поїхали втрьох – я, Люба і Валя. Зарплата в мене нормальна, і якось не шкода стало на себе тратити. Манікюр, нові платтячка, трохи макіяжу – та я сама себе у дзеркалі знову полюбила.

І тут, уявіть собі, на горизонті з’явився чоловік – Євген. Спокійний, серйозний, інтелігентний. Він працює інженером, розлучений, діти вже дорослі. Ми якось на святі у колеги познайомились, слово за слово, і почали спілкуватись. Час з ним – як мить, аж забуваю про все.

А тепер найцікавіше. Одного вечора, коли я запросила Євгена в гості на вечерю, дзвінок у двері. Я ще на кухні, салат докладала. І тут чую з коридору:

— Добрий вечір… А Олена вдома?

І голос такий знайомий, що мороз по спині. Виходжу, а на порозі – Віктор. Стоїть з квітами, з виразом обличчя, ніби він герой, який з війни повернувся.

— Привіт. Я подумав… Може, ми могли б знову почати? Все переосмислив, ти мені снишся…

А тут Євген виходить із кімнати, в шкарпетках, такий спокійний, каже:

— Олено, ти ще вино хотіла?

І тиша. Віктор завмер. Обличчя в нього стало, як у того кота, що заблукав не в ту хату.

— Це хто?.. – питає він.

— Це Євген. Ми вечеряємо. Тобі щось треба?

— Я просто… ну… подумав, може, ми ще… — почав м’ятись Віктор.

— Вікторе, — кажу, — може, тобі теж треба щось переосмислити ще раз. Бо якось запізно ти згадав, що я тобі снилась. Двері там, де й були. Удачі.

Він ще постояв, покрутився, глянув на Євгена, на мене — і пішов. А я повернулась до столу, налила собі вина і подумала: “Життя – штука цікава. Але головне – не повертатись туди, де тебе вже раз не цінували.”

Отака вийшла історія. Сусідки потім ще тиждень обговорювали, мовляв, “Олена, ти його як вставила!” А я собі думаю: головне – не здаватися. Бо життя тільки починається, і мені 45 – і це мій найкращий вік.

КІНЕЦЬ.