Ірина стояла біля вікна, спостерігаючи, як вітер ганяє листя по двору.

За годину почнеться чергова недільна навала родичів чоловіка, і її затишна квартира перетвориться на прохідний двір.

Жінка важко зітхнула, машинально поправляючи складки на новій скатертині – п’ятій за цей рік.

Попередні безнадійно зіпсували племінниці чоловіка, залишаючи на білосніжній тканині плями від чаю і…

– Іра, ти не бачила мою парадну краватку? – пролунав голос чоловіка зі спальні.

– У шафі, верхня полиця, – звично відповіла вона, не обертаючись.

Віктор, її чоловік ось уже тридцять років, ніколи не міг знайти свої речі без її допомоги.

Як і не помічав, якою ціною даються дружині ці щотижневі застілля.

Дзвінок у двері пролунав раніше, ніж зазвичай.

На порозі, як завжди без попередження, стояла Ольга – молодша сестра Віктора, з двома доньками-підлітками.

– Ірка, привіт! – безцеремонно протиснулася вона в передпокій. – Ми сьогодні раніше, мама просила допомогти з пирогами. Ти ж не проти?

Не чекаючи відповіді, Ольга пройшла на кухню, на ходу знімаючи пальто і кидаючи його на банкетку.

Племінниці, хихикаючи, помчали до вітальні, де вже увімкнули телевізор на повну гучність.

– Тітонько Іра, а у вас вай-фай пароль не змінився? – крикнула одна з них.

Ірина мовчки дістала з шафи фартух. Її кухня, її фортеця, де кожна річ лежала на своєму місці, готувалася до чергового вторгнення.

Ольга вже господарювала біля плити, гримотячи каструлями і сковорідками.

– Слухай, а чому у тебе сіль не в сільничці, а в пакетику? – з удаваним здивуванням запитала Оля. – Мама завжди каже, що у хорошої господині все має бути правильно розставлено.

Ірина стиснула губи. Ці постійні натяки на її нібито невміння вести господарство вона чула вже рік.

З тих пір, як вийшла на пенсію, і свекруха вирішила, що тепер невістка зобов’язана щонеділі приймати всю родину.

Не встигла Ірина відповісти, як у двері знову подзвонили.

На порозі з’явилася Тамара Павлівна – її свекруха, велична і важка, з незмінною сумкою, набитою контейнерами.

– Вітя! – прогриміла вона, ігноруючи невістку.

– Синку, де ти? Я тобі твій улюблений холодець принесла!

Віктор вискочив зі спальні, на ходу поправляючи краватку:

– Мамо, привіт! Що ж ти так рано?

– А що, не можна матері відвідати сина? – свекруха пройшла на кухню.

– Ірино, у тебе що, знову плита брудна?

Скільки разів казати – після кожного приготування потрібно протирати!

Ірина відчула, як зрадницьки затремтіли руки. Плита була ідеально чистою – вона чистила її щовечора до блиску. Але сперечатися було марно.

– І штори ці твої… – продовжувала Тамара Павлівна, критично оглядаючи кухню.

– Казала ж тобі – повісь бордові, як у мене. Ці світлі всі в плямах.

«У плямах вони від ваших нескінченних застіль», – подумала Ірина, але промовчала.

З вітальні долинув гуркіт – схоже, племінниці щось зіштовхнули.

– Ой, тітонько Ір, тут ваза трохи… – почала одна з дівчаток.

– Не трохи, а розбилася! – перебила друга зі сміхом.

– Та сама, синя, яка тобі не подобалася.

Це була улюблена ваза Ірини – подарунок її покійної мами. Вона прикрила очі, дорахувала до десяти. У горлі стояв ком.

– Ірка, ти чого застигла? – Ольга штовхнула її стегном, пробираючись до холодильника.

– Давай, допомагай! Мамо, а я правильно роблю, що тісто таке круте замісила?

Тамара Павлівна поважно кивнула:

– Правильно, донечко. Ось ти – справжня господиня, не те що деякі…

Вечір набирав обертів.

Підтягнулися інші родичі: дядько Коля з дружиною, двоюрідна сестра чоловіка з чоловіком, ще якісь далекі знайомі, яких Ірина бачила вперше.

Квартира гуділа як стривожений вулик.

– А давайте меблі пересунемо! – раптом запропонувала Ольга, оглядаючи вітальню.

– Диван краще поставити до вікна, так затишніше буде.

– Чудова ідея! – підтримала Тамара Павлівна. – Ірина, що застигла? Допомагай рухати!

Ірина похолоднішала. Цей диван вони з Віктором вибирали разом, довго вирішуючи, де йому краще стояти.

Саме тут, біля стіни, було її улюблене місце для читання.

– Може, не варто… – почала вона.

– Та що ти розумієш в інтер’єрах! – відмахнулася свекруха.

– Вітя, йди сюди, допоможи дівчатам!

Чоловік слухняно встав з крісла і почав пересувати меблі. Іра дивилася, як руйнується звичний уклад її будинку, і відчувала себе абсолютно безсилою.

– Тітонько Іро, а можна ми в вашій спальні поваляємося? – пискнули племінниці.

– Там телевізор більший, і ліжко зручніше.

Не дочекавшись відповіді, дівчатка помчали в спальню. Через хвилину звідти долинув сміх і звуки пересуваних речей.

– Мамо, дивись, яка смішна фотка тітки Іри! – пролунав голос однієї з племінниць.

– Це вона в молодості така була? З цією зачіскою?

Ірина здригнулася – вони копалися в її особистому альбомі, який вона зберігала в приліжковій тумбочці.

Там були її найдорожчі спогади: фотографії батьків, перша зустріч з Віктором, їхнє весілля.

– Ірина! – гучний голос свекрухи повернув її до реальності.

– Що це за салат ти подала? Чому майонез такий кислий? Ти що, економиш на продуктах?

– Майонез свіжий, Тамара Павлівна, – тихо відповіла жінка, відчуваючи, як зрадницьки тремтить голос. – Я сьогодні вранці купила.

– Не звертай уваги, мамо, – втрутилася Ольга, – я зараз свій фірмовий салат зроблю. Я вже знаю, як правильно готувати.

Ірина відійшла до вікна, намагаючись впоратися зі сльозами, що наверталися на очі.

За останній рік вона перетворилася на тінь у власному домі. Її думка нікого не цікавила, її речі пересували і псували, її простір порушували без найменшого сорому.

– Віктор, – долинув голос свекрухи з кухні, – а що це Ірина твоя така похмура ходить? Може, вона хвора?

Ось у моєї сусідки невістка теж весь час незадоволена була, а потім з’ясувалося – тиск…

– Мамо, припини, – вперше за вечір озвався Віктор, але якось невпевнено.

– А що я такого сказала? – обурилася Тамара Павлівна.

– Я ж за неї переживаю! Он, подивися, навіть борщ у неї якийсь… Як помиї, чесне слово!

Племінниці захихикали, а Ольга голосно пирхнула:

– Так, готувати наша Ірина ніколи не вміла. Пам’ятаєш, Віть, як на твій день народження торт пересолила?

Це була неправда. Той торт всі хвалили, а пересоленим виявився саме салат Ольги, але зараз це вже не мало значення.

– А взагалі, – продовжувала Тамара Павлівна, – я завжди казала: нікудишня з неї господиня. Ось за моїх часів…

І тут сталося несподіване.

Ірина різко розвернулася, випрямилася на весь зріст і голосно вимовила:

– Досить. Замовкніть!

У кімнаті запала оглушлива тиша. Всі завмерли, здивовано дивлячись на зазвичай мовчазну господиню будинку.

Навіть племінниці перестали хихикати.

– Що ти сказала? – першою отямилася Тамара Павлівна.

– Я сказала – замовкніть, – голос Ірини звучав несподівано твердо. – Досить принижень у моєму власному домі. Досить критики, насмішок і вторгнень у моє життя.

– Ірка, ти чого це… – почала Ольга, але Ірина перебила її.

– Ні, тепер ви послухайте мене. Цілий рік я терпіла. Терпіла, як ви приходите без запрошення, як критикуєте кожен мій крок, як ваші діти, – вона подивилася на племінниць, – перетворюють мій будинок на прохідний двір.

Я мовчала, коли ви пересували мої меблі, псували речі, лізли в особисті альбоми…

Віктор повільно підвівся зі свого місця, дивлячись на дружину так, ніби бачив її вперше.

– Знаєте, що найприкріше? – продовжувала Ірина. – Не ваше хамство. А те, що ви навіть не помічаєте, як боляче робите іншій людині.

Для вас це все – норма. Але з сьогоднішнього дня – все. Це мій будинок. МІЙ. І тут будуть діяти мої правила.

– Та як ти смієш… – задихнулася від обурення свекруха.

– Смію, Тамара Павлівна. Саме що смію. Хочете приходити в гості? Будь ласка. Але – за запрошенням.

Хочете спілкуватися? Давайте. Але з повагою. А якщо ні – двері там, – Ірина вказала на вихід.

– Вітя! – вигукнула Тамара Павлівна, хапаючись за серце.

– Ти чуєш, що твоя дружина каже? Це ж… це ж бунт!

Усі погляди спрямувалися на Віктора. Він стояв, переводив погляд з дружини на матір, і на його обличчі відбивалася внутрішня боротьба.

Вперше за тридцять років шлюбу йому довелося робити такий вибір.

– Мамо, – нарешті вимовив він, і його голос міцнів з кожним словом, – Ірина права.

– Що?! – Ольга підскочила зі стільця.

– Ти з глузду з’їхав?

– Ні, – Віктор підійшов до дружини і став поруч з нею.

– Я нарешті прийшов до тями. Ми всі… я… ви були неправі.

Це наш з Іриною дім. І я тільки зараз зрозумів, який біль заподіював власній дружині своєю малодушністю.

Племінниці замовкли, скорчившись на дивані. Тамара Павлівна зблідла.

– То так? Рідну матір – за поріг? За все, що я для вас зробила?

– Мамо, перестань, – твердо сказав Віктор.

– Ніхто нікого за поріг не жене.

Ірина все правильно сказала – будемо спілкуватися, але по-людськи. З повагою один до одного.

– Ах так! – Тамара Павлівна рішуче попрямувала до передпокою.

– Ходімо, Оля!

Нехай ця… ця… залишається одна у своїй барлозі! Подивимося, як вона без нас впорається!

– І правильно! – підтримала Ольга, підштовхуючи дочок до виходу.

– Подумаєш, які ніжні! Не сильно й хотілося тут бути.

Через п’ять хвилин квартира спорожніла. У тиші, що настала, було чутно цокання годинника і шум машин, що проїжджали за вікном.

Ірина повільно опустилася на диван, відчуваючи, як тремтять коліна.

Все сталося так швидко, що вона ледве могла повірити в реальність того, що відбулося.

Віктор сів поруч, обережно взяв її за руку

– Пробач мені, – тихо сказав він.

– Я був сліпим ідіотом.

Вона мовчки кивнула, не в силах стримати сльози. Всі емоції, що накопичувалися цілий рік, нарешті вирвалися назовню.

– Ти знаєш, – продовжував Віктор, – я справді не розумів… Мені здавалося, що так і повинно бути. Сім’я, традиції, недільні обіди… А насправді я просто дозволяв їм знущатися над тобою.

– Я так втомилася, Вітя, – прошепотіла Ірина.

– Втомилася мовчати і бути ніким у власному домі.

– Більше цього не буде, – він міцніше стиснув її руку. – Обіцяю.

Наступний тиждень минув у незвичній тиші. Телефон мовчав – ні свекруха, ні Ольга не дзвонили.

Ірина потихеньку повертала квартиру до колишнього вигляду: пересунула меблі, розставила речі по своїх місцях, купила нову вазу – не таку гарну, як мамина, але теж синю.

А в неділю вранці пролунав дзвінок. Ірина здригнулася, але Віктор заспокійливо поклав руку їй на плече.

– Я відчиню.

На порозі стояла Тамара Павлівна – незвично тиха і якась розгублена. Ірина вийшла до дверей.

– Можна увійти? – запитала вона, вперше за всі роки чекаючи запрошення.

Ірина кивнула. Свекруха невпевнено пройшла в передпокій, тримаючи в руках невеликий пакет.

– Я тут пиріг спекла… – почала вона.

– За маминим рецептом. Тим самим, який ти, Ірочка, завжди хвалила.

Це «Ірочка» прозвучало так незвично, що в Ірини перехопило подих.

– Проходьте, Тамара Павлівна, – сказала вона.

– Чай якраз майже готовий.

Вони сиділи втрьох на кухні, і вперше за довгий час мовчання не було тяжким. Свекруха обережно відпивала чай, поглядаючи то на сина, то на невістку.

– Я весь тиждень думала, – нарешті сказала вона.

– І знаєте… соромно мені. Ти була права, Ірино.

Ми… я… зовсім розгубилася. Забула, як це – бути господинею, коли свекруха весь час вказує.

Віктор здивовано подивився на матір:

– А хіба у тебе…

– Була свекруха?

– Тамара Павлівна гірко посміхнулася.

– Ще й яка! Все не так робила, все не те…

А потім, коли її не стало, я поклялася собі – ніколи такою не буду. І ось… – вона розвела руками.

– Вибач мене, донечко. Якщо зможеш.

Ірина відчула, як до очей знову підступають сльози, але тепер – інші.

– Давайте спробуємо спочатку, – тихо сказала вона.

– Тільки по-іншому. По-людськи.

З того дня в їхньому домі багато що змінилося. Тепер недільні зустрічі проходили рідше, але душевніше.

Ольга навчилася дзвонити заздалегідь, а племінниці – питати дозволу.

Тамара Павлівна більше не командувала, а якщо і давала поради, то м’яко і з повагою.

А Ірина… Ірина нарешті відчула себе справжньою господинею – не тільки свого будинку, але і свого життя.

І щовечора, сидячи з книгою на своєму улюбленому дивані, вона знала: іноді потрібно просто набратися сміливості і сказати «досить», щоб все стало на свої місця.