Віктор лежав у палаті і дивився у вікно, де на весняному сонечку, стрибаючи по гілках старої липи, весело щебетали птахи.

– Треба ж було мені потрапити до лікарні в такий час… Хоча у будь-який час сюди краще не потрапляти… – думав він, переживаючи поворухнутися.

Вранці йому зробили процедури з апендицитом, в палаті спали ще два літні пацієнти, з якими хлопець ще не познайомився.

Медсестра підійшла і поставила Вікторові градусник, посміхнувшись.

– Молода і красива… – відзначив собі хлопець, теж роблячи спробу посміхнутися.

Хотілося заснути. У тілі, здавалося, не було сил. А дівчина з милою посмішкою сказала тихо:

– Процедури пройшли нормально, тепер вам треба спати і видужувати. Я зроблю укол. На бік поверніться…

– Дякую, – сказав Віктор. – Вас як звуть? Якщо доведеться покликати…

– Ліда, а можна просто – сестра. Якщо раптом забудете. А ось на стіні кнопка, у мене буде сигнал, якщо вам щось знадобиться, вона показала на стіну.

– Я не забуду, – твердо сказав Віктор, і Ліда пішла до інших пацієнтів.

– Ось і лишився я один. До мене окрім цієї сестри і не прийде ніхто… – зітхнув Віктор і заплющив очі.

Він розлучився із дружиною пів року тому. Вона поїхала до матері в село, забравши з собою синочка п’яти років. Вітя сумував за Сашком, і навіть поїздки до сина кожен вихідний мало заспокоювали його серце.

Мати Віктора жила в тому самому селі і ще не знала, що син потрапив до лікарні. Віктор не хотів її турбувати, не повідомив, бо вона сама була слаба, звістка про процедури сина її б схвилювала. Він пожалів матір.

Жив Віктор у своїй скромній квартирі на краю вулички, неподалік лікарні. Будинок був старий, двоповерхівка, яка так не подобалася його дружині, яка мріяла жити у центрі.

У будинку жили майже одні старі люди. А точніше, пенсіонерки. З такими двома жінками, сусідками на майданчику, він і спілкувався.

Антоніні Василівні було сімдесят дев’ять років, а бабі Галі – вісімдесят два роки.

Коли дружина Віктора поїхала, сусідки дуже жаліли Віктора. Адже він так допомагав їм. І телевізор Антоніні Василівні на ремонт возив, і бабі Галі замок в дверях міняв, а коли була дощова погода, чи ожеледь, Віктор купував їм продукти.

– Ціни тобі немає, гарний ти хлопець, Вітя… – говорила баба Галя. – І що твоїй Ніні треба було? Зовсім вже собі надумала отаке…

– Правильно, – підтримувала її Антоніна Василівна. – І ремонт сам зробив, і не гульбанить! Ну, звичайний слюсар, так він чудовий спеціаліст! Адже знала Ніна, що не за директора виходить заміж.

– Та годі вам, – соромився Віктор. – Мабуть, я тільки пенсіонеркам подобаюся, а молодим жінкам не дуже. Там запити набагато більші.

Віктор сміявся і питав, чим допомогти. Але подруги дякували:

– Ми й самі впораємося, тебе тільки в крайніх випадках просимо. Бо набриднемо тобі, Вікторе. Скажеш: ось бабці причепилися… А тобі знову одружуватися треба. Сім’ю створювати.

Віктор про нову сім’ю і думати не хотів, ще не відійшов від розставання з дружиною, хотілося побути на самоті, осмислити своє нове холостяцьке становище. А тут ще й процедури.

З часом він вже почав потроху вставати з ліжка.

Віктор трохи постояв біля ліжка на слабих ногах і знову ліг. Але тут двері палати відчинилися, і він побачив своїх сусідок.

– Де тут наш Вітя? – почув він знайоме привітання.

Бабусі сусідки йшли до його ліжка і несли в пакетах гостинця.

– Ви?! Та як ви добралися? Мабуть, мокро на вулиці, все тане?! – питав Віктор здивовано.

А сусідки посміхалися й викладали на тумбочку пиріжки, апельсини і пляшки з водою.

– Куди ж принесли стільки?! – ахав і охав чоловік. – Мені і їсти не хочеться, хіба що пити буду, а кашку і так дають, і дієтичні супи. Мені нічого не треба. Не носіть більше… – він підсунув стілець бабі Галі, а Антоніна Василівна сіла до нього на край ліжка.

Інші пацієнти теж розглядали відвідувачок, а ті почали нахвалювати їм Віктора, тим більше, що у палату зайшла медсестра Ліда. Вона посміхалася, слухаючи похвали жінок та розповіді про те, як він їм завжди допомагає.

Коли сусідки пішли, Ліда сказала:

– Чудова у вас група підтримки… Справжні наші українські жінки. Ніколи й ніде не залишать в біді. Хоч і самі вже старенькі…

Віктор усміхнувся спочатку, а потім раптом змінився на обличчі й сказав:
– Це те покоління, а от серед молодих таких не часто зустрінеш, щоб і відданість, і доброта, і душа, і любов. Адже це найголовніше – любов…

– Так-так, я вже чула, що ви нещодавно розлучилися, розумію… – співчутливо кивнула головою медсестра.

– Ого, вони вже й це вам розповісти встигли? – усміхнувся Віктор. – Ну, дівчата мої… І що з ними робити?

Ліда засміялася, але з того часу почала уважніше ставитися до Віктора, а може, йому так здалося.

Вечорами, у зміну Ліди, вони сиділи в холі і розмовляли.

Доля Ліди була трохи схожою. Вона два роки дружила з хлопцем, але не дочекалася пропозиції руки й серця, і вирішила розлучитися з ним.

– Я так хотіла дитину, мені вже 30 років. А він не поспішав зв’язати себе сім’єю, так відкрито мені і сказав одного разу. Тому я не стала більше чекати, – поділилася Ліда. – Спілкуватися я і тут багато спілкуюсь – на роботі людей багато через нашу лікарню проходить. А мені потрібна своя, рідна людина. І так – щоб на все життя.

Вона подивилася на Віктора і сказала:

– Ідіть відпочивати. Вам уже треба спати. А не вислуховувати тут чужих проблем. Вам і своїх вистачило. Ви добра і чуйна людина. І все у вас буде добре, ось побачите.

Ліда провела його у палату і пішла у справах.

Цієї ночі Віктор довго не спав. Він все думав про Ліду, про себе, про синочка. Потім непомітно заснув, а вранці його розбудила інша медсестра, жінка у віці.

– А де Ліда? Її сьогодні не буде? – спитав Віктор.

– Ні, вона тепер вийде через два дні, – відповіла жінка. – А вас завтра виписують, аналізи в нормі. Все добре. Ви молодець.

Віктора виписали. Він уже вийшов на роботу, ходив тільки трохи повільніше. Бабусі-сусідки пригощали його ватрушками, пирогами, постійно розпитуючи про здоров’я.

Тепер тільки Віктор подзвонив і розповів матері про свої процедури. Та охала, ахала, а Вітя посміявся тільки:

– Досить ахати, вже все в минулому, я працюю, і радий, що ти нічого не дізналася спочатку. Я за тиждень приїду до тебе, а поки вдома треба порядок навести. Все пилом поросло…

…Наближалося жіноче свято. Віктор купив букет квітів і торт, і прийшов у лікарню, сподіваючись зустріти там Лідочку.

Вона, на щастя, була на роботі. Побачивши його, вона здивувалася і з усмішкою прийняла його привітання й передала торт своїм колегам.

– Лідо, мені хотілося б з вами поговорити ще. Може зустрінемося після роботи? – попросив він.

Вони йшли ввечері хрусткими калюжками.

– Як ви себе почуваєте? – запитала Ліда.

– Погано, зовсім погано, – відповів Віктор.

– Чому так?! – Ліда підняла брови.

– Без вас погано, люба і найкраща у світі сестричка… – посміхнувся Віктор. – Я так звик до ваших рук, очей та посмішки в лікарні, що вдома мені не сидиться. Хочеться знову сюди, до вас поближче, але не на процедури, а поговорити, як ми тоді говорили, пам’ятаєте?

– Пам’ятаю, звісно, – зніяковіла Ліда. – Мені здалося, що ми з вами споріднені душі, Вітю.

– Вам не здалося. А щоб у цьому остаточно переконатись, я пропоную зустрічатися. Інакше мені доведеться вдавати слабість, щоб знову лягти до вас… – Віктор засміявся і взяв Ліду за руку.

– На спасіння хорошої людини… Я згодна.

Вони зустрічалися недовго. Вже за місяць Віктор запропонував Ліді розписатися та жити сім’єю.

Він відразу полюбив цю просту, відкриту жінку, яка хотіла мати сім’ю, дітей і так прагнула любові. Йому цього дуже хотілося.

Вони були дружні і розуміли один одного з півслова. Особливо раділи за нову родину сусідки баба Галя та Антоніна Василівна.

На їхніх очах утворилася пара, а те, що молода дружина Віті була медсестрою, їх дуже тішило.

Медик на їхньому поверсі! Та така добра і чуйна. Не сусідка, а просто скарб! Так вони розповідали по всій вулиці своїм знайомим та приятелям.

А Ліда незабаром завагітніла і народила вчасно донечку – Аліну. Ось і в неї збулася найпотаємніша мрія. І у Сашка з’явилася сестричка.

– Не було б щастя, та нещастя допомогло. Заслаб наш Віктор, потрапив у лікарню, а звідти, можна сказати, із дружиною вийшов. Це ж уміти треба. Скрізь встиг! – сміялися бабусі, щиро радіючи за свого безвідмовного сусіда.

…А Віктор і Ліда досі живуть і радіють. Буває ж, що так легко та швидко складаються сім’ї.

Наче їм призначено було зустрітися і покохати один одного…

КІНЕЦЬ.