Дощ йшов весь день, не перестаючи. Через його суцільну завісу дорога проглядалася погано, та ще й світло фар зустрічних машин. Віктор повертався із роботи додому. Завтра знов з дому на роботу. Якесь зачароване коло. І виходу не видно. Щоденна рутина, одноманітність, і від цього на душі самотнього чоловіка було погано.

Адже досяг всього, чого хотів. Хороша робота, посада, своя квартира, що дісталася від батьків, пристойна машина. Чого ще бажати? Душевного тепла та домашнього затишку, ось чого.

Але взяти його нема де. Так, чоловік він пристойний, але… не красень. За зовнішнім блиском дорогого одягу не приховати невисокого зросту, простоватого обличчя і, на тлі цього, якоїсь сором’язливості.

Кілька років він, правда, був щасливий, коли поряд з ним була Тамара, руденька, хороша, без запитів. Але в якийсь момент вони розлучилися. Дуже довго Віктор тягнув із пропозицією, вважав, що в них і так все чудово. І Тамару відвели прямо з-під носа. На його ж тридцятилітті у ресторані.

Вона довго плакала, збираючи свої речі. Просила в нього вибачення, просила залишитися друзями. Але Віктор провів її до дверей ліфта, побажав удачі та заблокував і в телефоні, і в контактах. Тепер один.

Вечір згустився, і на нього наринула втома, відбираючи бажання щось робити. Останнім часом після розставання з Тамарою це повторювалося майже щодня.

Серед робочого дня, переважно в перервах, коли від душі наїдався в сусідньому кафе, в його голові роїлися якісь ідеї, як провести сьогоднішній вечір, і він мріяв якнайшвидше звільнитися, щоб втілити їх у життя.

А коли звільнявся, бажання пропадало, навалювалася зрадлива втома, яка не дозволяла зайнятися тим, що ще кілька годин тому викликало таке наснагу і приплив сил. Увечері не хотілося вже нічого.

Дістатись би додому, зварганити собі яєчню або макарони з сиром і завалитися на диван, де під бубон телевізор проглянути пару журналів або почитати, поки очі не почнуть злипатися, і не прийде сон.

А вранці все спочатку, тільки з відчуттям втраченого часу та можливості хоч якось змінити своє життя. Попереду робочий день з роботою, яка вже починала набридати, вічно незадоволеним керівництвом і примхливими підлеглими.

З цими невеселими думками Віктор нарешті під’їхав до будинку, припаркував машину та бігцем у під’їзд. Трохи промок, обтрусив з костюма краплі дощу, і став підніматися сходами, оскільки ліфт знову не працював.

І буквально на наступному сходовому прольоті наздогнав сусідку тітку Валю. Вона піднімалася з важкою сумкою і мокрою парасолькою, мабуть, з крамниці повернулася. Він відразу підхопив її сумку, і вона вдячно закивала у відповідь.

– Дякую, Вітя. Ледве йду, ноги зовсім не слухаються, а мій занедужав.

Вони почали підніматися, пройшли ще один поверх, і раптом з-за дверей квартири старенького Григорія Михайловича пролунав дзвінкий дівочий сміх, як дзвіночок на вітрі. Літній чоловік жив один, дружини не стало кілька років тому, діти жили в іншому місті та рідко відвідували його.

– Хто це у дядька Грицька в гостях? – спитав Віктор тітку Валю.

Зрозуміло, що за довгі роки проживання в цьому будинку вони одне одного добре знали.

– Це Люба, онука його. У гості та відвідати діда приїхала. Пам’ятаєш її? Дівчинкою тут по двору бігала.

Віктор невиразно пригадав тонконоге дівчисько в сукні і з двома хвостиками, що стирчать у різні боки.

– Вона з батьками приїхала? – спитав він, уявляючи, що цій Любі років дванадцять-тринадцять.

– Одна, синку. Батьки працюють все. А в неї відпустка, от і приїхала. Ну, ми дійшли, дякую тобі.

Тут тітка Валя зупинилася, взяла в нього з рук сумку і сказала:

– Ти зайшов би до них по-сусідськи. Так, мовляв, і так. Може допомога потрібна якась. Люба красуня стала, в інституті відучилася. Розумієш, про що я?

Віктор почервонів, нічого не відповів доброзичливій сусідці, лише попрощався і за дві сходинки піднявся на свій поверх. Йому було невтямки, куди втік час, вірніше, як він проскочив!

Значить, цій Любі вже зо двадцять! Ну правильно, коли вона приїжджала до бабусі з дідусем на канікули, він школу закінчував, а вона дівчинкою була років шість.

Він запереживав, як стрімко летить час, а точніше, як проноситься життя, швидко і найголовніше, зовсім непомітно! Все це Віктор обмірковував, готуючи собі нехитру вечерю, і настрій псувався від цих думок. Потрібно щось міняти! Причому терміново!

Він без апетиту поїв, прибрався на кухні, але ні читати, ні тим більше дивитись телевізор йому зовсім не хотілося.

Підійшов до вікна, відчинив щоб подихати свіжим повітрям. У кімнату одразу ж проник шум вітру, машин та ще якихось звуків ззовні. Дощ, мабуть, припинився. Але небо було важким, свинцево-темним, і відсутність на ньому зірок не віщало хорошої погоди завтра з ранку.

Через декілька хвилин він закрив вікно, і всі вуличні шуми припинилися.

Стало чути, як тужливо капає вода в раковину та приглушеного гуде холодильник. Він ще раз глянув у двір, освітлений жовтооким ліхтарем і мав намір все ж таки завалитися на диван, як побачив, що з під’їзду хтось вийшов.

Придивився: фігура жіноча і явно не з літніх людей.

«Люба!» – майнуло у Віктора в голові. «І чого вийшла за такої погоди?»

Але тут жінка підвела голову і подивилася на вікно, ну так йому здалося. Він помахав рукою, вона відповіла. Швидко накинувши куртку, Віктор побіг вниз сходами і вийшов надвір. Вона ступила йому назустріч, посміхаючись.

– Вітя, це ти? – Запитала вона.

– Впізнала? Стільки років минуло.

– Ну ми ж бачилися, пам’ятаєш, я з мамою та татом приїжджала після шостого чи сьомого класу? Все віталася з тобою, а ти буркнеш щось і пройдеш мимо.

І він згадав, що було таке. Тоді він якраз із Тамарою познайомився, років двадцять п’ять йому було, а їй, значить, років п’ятнадцять або близько того. Але він і уваги не звернув на неї. А вона запам’ятала, треба ж?

– Як живеш? Дружина, діти, сім’я, робота? – Запитувала Люба, вдивляючись у його очі. І одразу без зупинки: – Я ось вийшла вдихнути запах дитинства, пам’ятаю, як грала на цьому майданчику. І на твої вікна поглядала, – засміялася вона так задерикувато, що в нього в самого настрій піднявся.

– Навіщо? – весело посміхнувшись, спитав він.

– А подобався ти мені, дорослий такий, неприступний. Ну то як, одружений?

– Ні, Люба, не одружений, уяви собі. Робота, кар’єра і, як наслідок, самотність.

– Кла-а-асс! – простягла вона. – Я теж не заміжня. А ти нічого, симпатичний. Таким тебе пам’ятаю.

Він зніяковів:

– Та облиш ти, який там симпатичний. Хоча, якщо придивитися… — пожартував він, і обидва засміялися.

Але знову закапав дощ, і вони побігли до будинку.

– Дідусь вже спить, якщо хочеш, чаєм напою. Я пиріжків напекла, – сказала Люба, зайшовши до під’їзду.

А він дивився на неї і дивувався: подорослішала, погарнішала, а очі…

Від чаю з пирогами він відмовився. І просиділи вони на теплій затишній кухні за розмовами аж до півночі.

– Ну, я піду, – сказав він нарешті. – Ти, якщо з чим допомогти треба по дому, не соромся, клич. Я з радістю, – промовив він, згадавши пораду тітки Валі.

Люба засміялася тихесенько і сказала:

– Я ще тиждень тут пробуду. Може, сходимо кудись?

– Та із задоволенням! – радісно відповів Віктор і поцілував дівчину у щоку на прощання.

І цей тиждень змінив його життя вщент! Батьки Люби думали: що робити зі старим батьком? До них він переїжджати не хотів, а допомоги потребував. А тут така удача: кохання накотилося на молодих людей, які знають один одного з дитинства!

Ну Люба завжди була в Віктора закохана, ще зовсім дівчинкою. А для нього це було і відкриттям, і одкровенням!

Його душа була вільною, і він полюбив цю веселу, симпатичну дівчину, яка незабаром переїхала до нього, і за кілька місяців мати з батьком приїхали до них на весілля.

Щасливі всі: і молоді, і батьки, та й дідусь під наглядом.

Тітку Валю з чоловіком теж запросили на урочистість, і вона шепнула Вікторові:

– Молодець, синку. Гарну дівчину взяв, не те що ця твоя Тамарка. Живіть щасливо!

КІНЕЦЬ.