Віктор напросився в гості до Марії. – Отут я і живу, – сказала Марія і скромно посміхнулася. – Непогано, – кивнув зі схваленням Віктор. – І багато з тебе хазяї беруть? – Не дуже багато, – ухильно відповіла Марія, не називаючи суму. – Ходімо на кухню. – Зачекай, – раптом пробурмотів Віктор і став уважно розглядати шафи
– Отут я і живу, – сказала Марія і скромно посміхнулася. Віктор напросився до неї в гості зовсім несподівано, і тому вона трохи хвилювалася. – Зараз я поставлю чайник. Тобі подобається квартира?
– Непогано, – кивнув зі схваленням Віктор, повільно окидаючи поглядом орендоване житло. – І багато з тебе хазяї беруть? Скільки ти їм за місяць платиш?
– Не дуже багато, – ухильно відповіла Марія, не називаючи суму. – Зате все для життя є. Побутова техніка, великий холодильник і кілька шаф для одягу. Ходімо на кухню.
– Зачекай, – пробурмотів Віктор і став уважно розглядати шафи. – Шаф у тебе, дійсно, забагато.
– Чому забагато? – не зрозуміла його Марія.
– Тому що зручно.
– Так це ж добре, коли зручно, – знову усміхнулася вона.
– Дивлячись кому зручно. – Віктор підійшов до однієї з шаф, і, не питаючи дозволу, відчинив її дверцята. – Он, яка шафа містка. І майже порожня.
– Поки що порожня, – кивнула Марія. – Я тут недавно живу.
– Ага, – похмуро сказав Віктор. – У такій порожній шафі може запросто уміститися навіть людина.
– В сенсі? – Не зрозуміла Марія. – Ти зараз про що говориш?
– Нема про що, а про кого. Про Дон Жуанів.
– Про яких Дон Жуанів?
– Про сучасних. Знаєш хто такий Дон Жуан?
– Звичайно знаю.
– Ну ось. Вони дуже люблять такі шафи. А в тебе їх одразу три.
– І що?
– Як що? Є де розгулятись.
– Вікторе, ти про що говорити? – Марія з подивом дивилася на хлопця. – За кого ти мене маєш?
– Та жартую я, Марія, жартую, – похмуро сказав Віктор. – У тебе який поверх?
– Другий.
– Значить, балкон є?
– Звісно.
– Ну, ось і балкон у тебе є, – невдоволено зітхнув він. – Балкон другого поверху – теж дуже зручно.
– Знову зручно? – вже з викликом запитала Марія. – Так, картоплю взимку там зберігати зручно.
– Та хто ж картопля взимку на балконі зберігає? Вона ж замерзне.
– На моєму не замерзне. Він у мене засклений.
– Правда? – Віктор підійшов до дверей на балкон, і став дивитися крізь них надвір. – Так. Можна навіть там пересидіти, якщо що.
Віктор відвернувся від балкону і продовжив розглядати кімнату, але вже якимось втраченим поглядом. – І ліжко у тебе високе. Краще, звичайно, тобі диван купити.
– Чому?
– Під сучасний диван залізти майже неможливо. А ось під твоє ліжко запросто.
– Мало того, – раптом усміхнулася Марія, – у мене ще в квартирі і комора є. Така величезна.
– Так?
– Ага. У неї одразу чоловік десять можна сховати.
– Десять? – не повірив Віктор.
– Легко. І двері до неї потайні. Якщо не знаєш, де ці двері знаходяться, ні за що її не знайдеш.
– Правда? – Віктор закрутив головою на всі боки, намагаючись знайти ті самі двері.
– Звичайно правда.
– Покажи.
– Ні, Вікторе. – Марія затрясла головою. – Не покажу.
– Чому?
– На всякий випадок. І взагалі, вибач, звичайно, але до мене зараз одна людина має прийти.
– Яка людина? – розгубився хлопець. – Ти ж мене в гості запросила, а не людину.
– Я тебе не запрошувала. Ти сам напросився.
– Але все одно я вже тут. Ти й чайник хотіла поставити.
– Хотіла. Але я вчасно згадала, що ми з ним саме на цей час домовлялися вчора.
– А що за людина? – з кислим обличчям спитав Віктор. – Я його знаю?
– Звісно, знаєш. Дон Жуан.
– Який Дон Жуан? – У Віктора від подиву витяглося обличчя.
– Звичайний.
– Марія, ти що, жартуєш чи що?
– Звичайно, жартую. Це інша людина прийде. Отже, йди, Вікторе, йди. А то й справді заявиться він, такий увесь ревнивий, і доведеться тобі на балкон йти. Другий поверх – це високо.
– Марія, я тебе не розумію… – забурмотів Віктор, але зустрівши погляд дівчини, слухняно пішов до дверей.
Біля порога він ще раз спробував щось сказати, але Марія, ні слова не кажучи, голосно зачинила за ним двері. Зачинила, і полегшено видихнула.
– Теж мені… Дон Жуан…