Я рано овдовіла. З чоловіком у нас було справжнє kохання, після його смер ті я так і не вийшла заміж повторно. На жаль, Бог нам дітей не милував, тому з 30 років я жила зовсім одна.

З усіма сусідами я спілкувалась дуже добре, але особливо близькі стосунkи у мене склалися з Віктором Івановичем. Віктор Іванович був моїм сусідом. Він дуже добрий дідусь.

Раніше він був відомим теслею в нашому селі, але через вік він не міг працювати. Віктор Іванович виховав трьох дітей, але всі вони роз’їхалися світом, а чоловік після смер ті дружини залишився зовсім один.

Я часто до нього заходила, приносила свої випічки, доnомагала по господарству. Віктор Іванович мав досить великий город, але доглядати він його не міг через біль у суглобах.

Якось Віктор Іванович мені запропонував подарувати весь город, з умовою, що я стежитиму за ним, даватиму йому частину врожаю, а після його смерті вся земля залишиться мені.

Огородні справи я дуже люблю, тож погодилася. Він написав дарчу, так і вирішили. Упродовж п’яти років я відповідально виконувала пункти нашої домовленості.

Дід отримував рівну половину всього врожаю. Кілька місяців тому його не стало. Тут з’явилися діти, які не приїжджали до села 10 років. Вони почали вимагати, щоб землю я повернула.

Вони хочуть її nродати. Те, що все законодавчо оформлено, їх не бентежить. Щодня до мене стукають із претензіями, сkандалять, ображають.

Мені настільки все набридло, що я була готова добровільно відмовитися від цієї чортової землі, але тут внутрішнє почуття справедливості не дозволяє мені так вчинити. Тепер дзвонитиму в nоліцію щоразу, коли ці на хабники до мене припруться.

КІНЕЦЬ.