В Олени сьогодні щасливий день – її коханий Віктор нарешті розлучився зі своєю дружиною!

– Уявляєш, Алло! Він вільний! Тепер ми можемо не ховатись і спокійно жити разом! – радісно сказала Олена своїй подрузі.

– Чудова новина, – погодилася Алла.

– А де ви житимете? Ти ж казала, що квартира, де вони жили з дружиною, їй і належить.

– У нього є своя, щоправда однокімнатна. Він її здавав, а зараз ми зробимо ремонт і житимемо там.

– Це вже краще, хоч не з нуля починати. Все-таки він вже не хлопчик, – сказала подруга.

– Так, не хлопчик, а що, наші ровесники краще? Виглядає Віктор чудово – завжди підтягнутий, пристойно одягнений, йому можна спокійно дати на десять років менше.

– Все одно двадцять років різниці – це забагато. Це зараз – тобі двадцять п’ять, а йому – сорок п’ять. А коли тобі сорок п’ять буде? Наша начальниця – Віра Олександрівна – у свої сорок має тридцятирічного бойфренда. І її я чудово розумію, а тебе – ні.

– Алло, зізнайся чесно, ти просто заздриш мені. Ми за два тижні летимо на Канари, а коли повернемося – одружимося!

– Олено, люба, я не заздрю, у мене є чоловік, і ти це чудово знаєш, ми з Максимом теж одружимося, тільки перед Новим роком. Я хочу тебе попередити, але якщо ти вже все для себе вирішила, я тебе вітаю, – відповіла Алла.

Півтора місяці тому

Те, що Віктор зраджує її, Лариса підозрювала вже давно. Однак у нього на всі її запитання завжди було цілком правдоподібне пояснення. Але сьогодні її подруга Ірина надала їй незаперечні докази.

– Не знаю, Ларисо, порадую я тебе чи засмучу, але бачила я вчора твого Віктора в ресторані з такою Барбі! Нас на ювілей запросили, а вони о восьмій годині заявилися. Очевидно, столик було замовлено заздалегідь, бо вільних місць у ресторані не було. Він мене, здається, не помітив – зі своєї жінки очей не зводив. Вони повечеряли, а потім їй щось подарував. Мені здалеку було не видно – чи то браслет, чи кольє, але коробочка була довга. Дівчина аж світилася від щастя. Після цього вони пішли. Десь о пів на одинадцяту.

– Додому він повернувся близько першої години ночі. Сказав, що дуже втомився і одразу ліг спати, – сказала Лариса. – Дякую, Іра, мені, звичайно, все це не дуже приємно, але зате я тепер знаю, що робити.

Увечері, коли чоловік вже повечеряв і влаштувався у кріслі перед телевізором, Лариса, сівши до сусіднього крісла, сказала:

– Віктор, я думаю, що нам треба розлучитися.

– Навіщо? – здивувався чоловік.

– Ми прожили з тобою майже двадцять п’ять років, три місяці не дотягли до срібного весілля. Але зараз нас нічого не пов’язує: доньку ми виростили – у неї вже своя сім’я, особливих почуттів не залишилося. Ми живемо як сусіди.

– У мене залишилися почуття, – заявив Віктор. – Я не хочу розлучатися.

– І, напевно, тому ти водиш ресторанами молоденьких дівчат і даруєш їм ювелірні прикраси. А мені кажеш, що премії цього місяця ти не отримав, бо фірма має проблеми, – раптом сказала Лариса.

– З чого ти це взяла? Які дівчата? – Спробував виправдатися Віктор.

– Я не знаю, скільки їх у тебе, я за тобою не стежу. Але вчора тебе бачили в ресторані з одною із них і мені вже доповіли. Ти став з’являтися зі своїми дівчатами в публічному просторі, а це мене ображає. Тому ми завтра підемо до ЗАГСу і подамо заяву на розлучення. Ділити нам нема чого: квартира моя, дача дісталася мені від батьків. Машину можеш забирати, у мене все одно не має прав. Жити тобі є де. Які проблеми?

– А якщо я не піду до ЗАГСу? – спитав Віктор.

– Отже, я піду до суду, але тоді вкажу конкретну причину розлучення та приведу свідків. Результат буде той самий, тільки процес продовжуватиметься довше і дорожче вийде.

– Добре я згоден. Тільки не плач потім, що я тебе покинув, – попередив її чоловік.

– А навіщо? Розлучимося тихо і спокійно, – відповіла Лариса.

– До речі, з сьогоднішнього дня ти спиш на дивані.

Лариса лежала в такому просторому тепер подружньому ліжку і думала, чому вона не зробила цього раніше, ну хоча б два роки тому. Адже було вже зрозуміло, що сім’ї вже немає, то звичне співіснування.

Вона спробувала згадати радісні події, які вони пережили разом протягом останніх п’яти років. Весілля дочки і народження онуки. І все. Вони не ходили до театру, як це було раніше, у ресторані були рази три-чотири, коли їх запрошували на сімейні урочистості та ювілеї. Навіть відпустку останні два роки проводили порізно.

Тепер, звичайно, зрозуміло, що Віктор їздив в Італію та Чорногорію не один. І відпочинок своїм дівкам оплачував за рахунок сімейного бюджету. Прикро. Тому що Лариса заробляла більше за чоловіка. А він останнім часом все менше і менше вкладав у цей бюджет – то треба було терміново замінити якісь дорогі деталі в машині, то йому не виплатили вчасно відпускні або, як цього разу – не дали премію.

Зрозуміло, утримання молодої коханки – дороге задоволення. На що він сподівався? Що вона не помітить? Що не влаштовуватиме сварок?

З останнім угадав. Сваритися вона точно не буде. Але закривати очі і намагатись повернути його теж не буде.

Навіщо їй поруч людина, на яку не можна покластися, яка обіцяла любити її «в горі і в радості, в багатстві та в бідності». І обманув. Дрібно так обманув.

Якби Віктор прийшов до неї і сказав, що покохав іншу, вона зрозуміла б і відпустила. Їй було б погано, але вона продовжувала б поважати його як чесну людину. А зараз Лариса просто не хотіла бачити чоловіка.

Минув місяць, їх розвели.

У квартирі Віктора закінчився ремонт, він зібрав свої речі та пішов.

Лариса викликала клінінгову службу, і за чотири години у трьох кімнатах не залишилося ні сліду, ні запаху, ні відбитка пальця колишнього чоловіка.

Зустрівшись у кафе з подругою, вона розповіла Ірині свої найближчі плани:

– Знаєш, Іра, у мене з понеділка відпустка – поїду до сестри у Вінницю. Вона давно мене кликала. А як дізналася, що я з Віктором розлучаюся, взагалі запропонувала продати квартиру та переїхати ближче до них.

– І що ти вирішила?

– Поки нічого. З’їжджу, подивлюся, потім подумаю.

В цей момент у неї задзвонив телефон. Незнайомий номер.

– Здрастуйте, Ларисо. Ви мене не знаєте – мене звуть Олена. Ваш чоловік пішов від вас до мене. Я вам хочу сказати, щоб ви не намагалися повертати його, тому що ми любимо один одного і скоро одружимося.

– Я рада за вас, Олено. Дозвольте тільки я вас про дещо попереджу. Будь ласка, протирайте щодня всі поверхні – Віктор дуже не любить пил. Щодо їжі: Віктор дуже любить гороховий суп, але не варіть його, тому що від нього у Віктора важкість. І ще вашому майбутньому чоловіку не можна нічого смаженого, гострого, жирного та копченого. Сорочки Віктора періть тільки руками, а коли прасуватимете, дивіться, щоб не було загинів на рукавах – він цього не любить. Так, і штани спочатку прасуйте з вивороту, а то …

– Що сталося? – Запитала Ірина.

– Вона кинула слухавку, – відповіла Лариса. – Бідолашна дівчинка, вона думає, що потрапить до раю. А насправді їй доведеться стати кухаркою та хатньою робітницею. І все це на 30 квадратних метрах!

– А може, Віктор берегтиме молоду дружину і найме спеціально навчених людей? – припустила Ірина.

– Із його зарплатою? Сумніваюсь. Ні, можна, звичайно, але тоді Віктору доведеться відмовитися від багато чого, до чого він звик. Наприклад, ходити ресторанами і двічі-тричі на рік їздити на відпочинок у спекотні країни. У принципі, це не така велика плата за те, що поряд з тобою кохана жінка, – пояснила Лариса.

– А ця жінка залишиться з ним за таких умов? – Поцікавилася Ірина.

– Звідки я знаю. Я на відміну від тебе цю Олену в очі не бачила. Можливо, там велике кохання?

– Ти завтра їдеш? Відразу до сестри? – поцікавилася Ірина.

– Їду завтра, але спочатку на два-три дні заїду до дочки. Хочу на онучку подивитись – їй уже півроку.

– Ларисо, а як дочка поставилася до всієї цієї історії? – Запитала Ірина.

– Дуже спокійно. Вона навіть не здивувалася. Запитала тільки, чи мені не потрібна допомога. А чим вона може допомогти? Для неї зараз головне – Світланка. А я зі своїми проблемами сама розберуся. По суті, а що зміниться у моєму житті? Все те саме, мінус прання сорочок і приготування страв.

– Часу вільного буде багато. Не сумуватимеш? – поцікавилася Ірина.

– Ні! По-перше, з моєю роботою не засумуєш – щодня новини. А по-друге, я вчора купила собі портативне електричне піаніно. Вирішила відновити свою навичку – адже я колись закінчила музичну школу. І взагалі, мені лише сорок чотири, у мене ще все попереду.

КІНЕЦЬ.