– Віко, ти ж розумієш, що без диплома університету люди ніколи не сприйматимуть тебе серйозно? – запитала майбутня свекруха, ледь посміхаючись.

– От у мого Григорія дві вищі освіти. А ти ж просто продавчиня, так?

Я аж розгубилася. Що відповісти жінці, яка не цінує те, що я маю власну справу і добре заробляю? Їй здається, ніби син працює «на серйозній посаді у банку», а я просто «реалізатор».

Чомусь вона не помічає, що Григорій теж продає – тільки кредити, а не одяг.

Мене звати Вікторія, мені 30 років. У мене є інтернет-магазин одягу, який уже став досить успішним бізнесом. Переважно я продаю речі власного дизайну, перероблені з секонд-хенду або створені у співпраці з місцевими швачками.

Я щаслива, маю стабільний прибуток і, головне, займаюся улюбленою справою. Але моя майбутня свекруха – пані Галина – вважає, що без офіційного диплома я «ніщо».

Щоб пояснити, чому я не здобула вищу освіту, повернуся трохи в минуле. З дитинства любила моду. У п’ять років не тільки вбирала ляльок, а й вигадувала для них нові вбрання. Бувало, я брала мамині стрічки, робила з них сукні та прикрашала яскравими наклейками. Мене це безмежно захоплювало. А на родинних святах усім розповідала, що колись стану відомою дизайнеркою.

– Віко, може, ти хочеш бути вчителькою біології, як я? – питала мама, яка працювала в школі.

– Ні, мамо, це занадто нудно, – відказувала я з дитячою щирістю, бо вже тоді розуміла, що мода – це моє покликання.

Батьки, Марія та Тарас, мріяли, що я оберу «певну» професію, бажано в медицині чи бухгалтерії. Хотіли віддати мене до хорошого ліцею, а далі – університет. Проте я таємно подала документи до місцевого швейного технікуму. Коли мама дізналася, мало не зомліла.

– Доню, ти ж відмінниця. Навіщо тобі якесь профтехучилище, серед гірших учнів?

Я розуміла, що вона хвилюється, але не бачила себе ні медиком, ні юристкою. Мені подобалося шити, перешивати, створювати нові фасони. До того ж батько мене підтримав:

– Якщо Віка впевнена, нехай пробує, – сказав він спокійно. – Усе одно отримає шкільний атестат, а далі сама вирішить, як і куди рухатися.

Технікум став для мене справжнім відкриттям. Я вивчала властивості тканин, опановувала технології пошиття, вчилася моделювати форми та навіть трохи занурилася в маркетинг. Одночасно почала перешивати речі, куплені в секонд-хендах, і продавати їх в Інтернеті. Тоді мені вперше спала на думку ідея про власний бізнес.

Після випуску я трохи працювала продавчинею у маленькому бутіку. Там відкрила, що вмію вдало підбирати образи для людей. Жінки, які відчували невпевненість через зайві кіло чи інші комплекси, з моєю допомогою почали сяяти. Я отримувала колосальне задоволення, коли бачила, як правильно підібрана сукня або костюм змінюють їхню поставу і настрій.

З часом ризикнула відкрити свій онлайн-магазин. Спочатку це була невеличка сторінка з фото речей ручної роботи. Я публікувала цікаві моделі, розповідала про правильний догляд, пропонувала індивідуальні допрацювання. Попит зростав, і я стала заробляти більше, ніж деякі мої знайомі з вищою освітою. Мама все одно не вірила, що це щось серйозне:

– А раптом щось не піде? Як ти конкуруватимеш із фабричним одягом із Китаю?

– Мамо, це моя мрія, – відповідала я.

– Я хочу бути сама собі господаркою. І мені це вдається.

І вдалося! Тепер у мене працює декілька людей, є власний склад, де зберігаю колекції. А нещодавно ми з колегою відкрили невеликий шоурум. Я щаслива, що все це відбулося не всупереч, а завдяки моїй любові до шиття.

Усе було майже ідеально, аж поки я не зустріла Григорія. Ми швидко закохалися одне в одного: він захопився моєю рішучістю, а мені подобалося, що він має непогане почуття гумору й добре серце.

Але знайомство з його мамою одразу поставило мене перед стіною нерозуміння. У першу нашу зустріч вона спитала, в який університет я вступала. Дізнавшись, що лише закінчила технікум і не пішла далі, вона ледь не пирхнула від розчарування.

– Мій Григорій має дві вищі освіти, а моя донька Олеся зараз здобуває магістратуру. У нашій родині це важливо – мати диплом і перспективу, – мовила свекруха таким тоном, ніби «без диплома» я не людина.

Я ж усміхнулася і, аби розрядити ситуацію, ледь пожартувала:

– У моєму бізнесі теж є перспективи. Он скільки магазинів працює щодня. Продавати речі – це складна наука.

Але пані Галина лише знизала плечима. Вона з тих жінок, хто все життя мав чоловікову фінансову підтримку. За освітою педагог, та вже багато років просто сидить удома. Чомусь не вважає це проблемою, зате мене без перестану картає за «недостатню» освіту. Іронія долі, правда?

Ось так живу між двох вогнів: з одного боку – щаслива я і мій успішний бізнес, з іншого – свекруха, яка не згодна бачити в мені достойну кандидатуру на роль невістки.

Григорій мене захищає, каже, що пишається мною, і хоч я відчуваю його підтримку, все одно прикро. Я знаю, що навчання можна добрати будь-коли, а от натхнення і впевненість у своїх силах – це найцінніше.

Як ви гадаєте, чи варто мені змиритися з таким ставленням і далі мовчки робити свою справу? А може, краще довести свекрусі, що справжня працьовитість і завзяття не завжди пов’язані з наявністю диплома?

Хотілося б дізнатися ваші думки. Напишіть, що думаєте. Можливо, у когось був подібний досвід? Ваші поради можуть стати справжньою підтримкою в такий непростий, але цікавий період мого життя.

Джерело