Спонсорувала наше весілля моя свекруха, але це була не знахідка, а цирк. Вона навіть вибрала мені весільну сукню.

– Мені набридло, Віко. Мені просто набридло, – сказав Назар, втупившись у підлогу. – Я відчуваю себе додатком до чийогось плану життя. Рішення приймаються без мене, за мене. А я… маю лише мовчки посміхатись і казати “дякую”.

Іноді я думаю, що все почалося з цієї розмови. Зі звичайного, зворушливого: “Дозволь, я вам весілля зроблю”. Тоді я ледь не заплакала від вдячності. А зараз… я почуваюся декорацією у виставі, де головна роль – не моя.

Я зустріла Назара три роки тому, коли вже майже зневірилась у коханні. Після важкого розриву з попереднім хлопцем, я вирішила триматися від стосунків подалі. Але життя – воно ж любить сюрпризи. Ми зіткнулися біля пошти, коли він впустив на мене купу документів. Він вибачився, ми заговорили, а вже за тиждень пили каву на лавці біля Дніпра.

Назар був теплий. Розсудливий. Мій внутрішній спокій. Ми не мали багато грошей, але мали мрії. Ми хотіли маленьке весілля в саду, зі свіжими квітами, кавою з термоса і музикою під гітару. Але потім втрутилась вона.

Софія Василівна. Мати Назара. Організована, ділова і категорична. Вона ніколи не питала – вона оголошувала. І хоча спочатку я намагалась бачити в цьому допомогу, згодом зрозуміла – це була інша валюта. Контроль.

– Віко, мама каже, що хоче профінансувати все весілля, – сказав Назар одного вечора, показуючи мені смс. – Каже, ви нічим не будете перейматись.

– Це щедро… Але вона не спитає, чого хочемо ми?

– Та що ти починаєш. Вона ж хоче як краще.

Зал був обраний без нас. Плаття – куплене без моєї участі. Меню – затверджене зі словами “так воно буде солідно”. Я все менше впізнавала своє весілля, і все більше втрачала себе.

– Софіє Василівно, я хотіла іншу сукню. Легку, мереживну. Ви ж бачили мої ескізи…

– Та годі. Це весілля, а не дискотека. Будеш як принцеса. І крапка.

Крапка. Отак вона ставила її на кожному моєму реченні.

Назар… Назар намагався бути посередником. Але швидко здався.

– Це лише день, – сказав він. – Перетерпимо. Потім все буде по-нашому.

– А якщо цей “потім” ніколи не настане?

Він мовчав. Я теж.

Коли я почула, як Софія Василівна каже подрузі: “Віка – дівчина проста. Не має уявлення, як виглядає справжнє свято”, я вийшла надвір і довго стояла на дощі. Без парасольки, без слів. Просто стояла.

Того вечора я почала пакувати валізу. Я поїхала до своєї подруги Марти. Вона мені сказала:

– Якщо ти вже відчуваєш, що тебе нема у цьому рішенні – не дай себе втратити повністю.

Наступного дня я зустрілась із Софією Василівною в кафе.

– Пані Софіє, я вам дуже вдячна за фінансову допомогу. Але це – наше весілля з Назаром. Не ваше. І якщо ви хочете нас підтримати – дайте нам право самим вирішувати.

Вона здивувалась. Потім знітилась. І врешті мовчки пішла.

Назар прийшов додому пізно. Він довго мовчав, а потім сказав:

– Якщо треба обирати, я обираю тебе. Ми скасовуємо той зал. І сукню. Робимо все, як ти мріяла.

Через два місяці ми одружились у фруктовому саду. Прийшли лише найближчі. Було світло, просто і щиро. Софія Василівна не приїхала.

Але вперше я відчувала себе не гостею, а нареченою. Не частиною чужого плану, а авторкою нашого.

Я досі не знаю, чи пробачить вона нам. І чи пробачить Назару. Але я знаю, що ми пройшли це разом.

А ви що думаєте, читачі? Чи варто мовчки терпіти, коли вас відсувають на другий план? Чи краще вчасно сказати своє “стоп”? Мені цікаво почути ваш досвід.

Джерело