– Віко, а не за жирно, як не рибу червону, то ікру на хліб ложити чуть не кожного дня? Та таким способом життя ви ніколи на своє житло не наскладаєте, – не витримала я коли забігла до сина і невістки після служби.

– А ви нам в рот не заглядайте, – каже мені нахабно Віка.

– І взагалі, ви ж Ігорю обіцяли свою хату переписати, тож які питання?

– А питання то є, бо хата в селі, куди невістка і ногою не ступає. То виходить, вони сплять і бачать, коли ж нас з чоловіком не стане, і вони все майно на продаж виставлять.

От таке от життя в мого сина Ігоря: все красиво, смачно і наче з картинки. Вони вже третій рік живуть на орендованій квартирі, при тому, що платять за неї як за пів царства. Та окрім того, що сума оренди сама по собі кусається, вони й не думають економити на харчуванні чи розвагах.

Я як людина практична звикла, що коли наймаєш житло, мусиш трохи стримувати апетити. Ну гаразд, купити кусень червоної риби на свято чи баночку ікри на особливу нагоду – це одне. Але, щоб ікра була в них ледь не завжди, та ще й на хліб мастити щодня? Перепрошую, але навіть у мене, попри всі роки праці, таке не диво, а розкіш.

– Марусю, залиш їх у спокої, – озвався мій чоловік, коли я, повернувшись додому, розповідала йому, як мене розізлили Віка з Ігорем. – Ну ходять вони в ресторани, то їхнє діло. Не треба так нервуватися.

– Та як не нервуватися, ти скажи, – не витримала я.

– Вони ж там роблять якісь замовлення готових страв через день, жменю грошей віддають. Я розумію, молодість, хочеться смакоти, але ж в них ні машини, ні власного куточка.

Чоловік зітхнув, підняв руки, мовляв, зі мною сперечатися марно. Так і вийшло, бо я вже давно вирішила: досить мовчати. Чим більше мовчу, тим більше мене гнітить оця безглузда ситуація. Я ж хочу, щоб діти були самостійними, щоб вони хоч трохи відкладали на щось своє, а не лише чекали, що ми з чоловіком колись передамо ту нашу хату в селі. Але Віка відверто показує, що їй це байдуже.

Вона раз у рік може приїхати, мовляв, на городі навіть бур’ян сама не рве. Все моїми руками або руками чоловіка. Смішно і прикро водночас.

– Мамо, ви знову про те саме? – якось набралася сміливості сказати мені невістка, коли я ще раз спробувала натякнути, що варто б відкладати кошти. – Ігор мені обіцяв, що все буде. Ми й так заробляємо достатньо, щоб дозволяти собі нормально харчуватися. Що ми, маємо тепер гречкою харчуватися, аби тільки комусь щось довести?

– А я не кажу сидіти на гречці! – мене аж пересмикнуло. – Я кажу мати план на життя, щоби не виглядало, що ви витрачаєте більше, ніж заробляєте. Тобі не здається, що ікорка – це трохи занадто для щоденного вжитку? Ви ж молоді, невже не хочете колись свою квартиру мати?

– Та буде в нас колись своя квартира, – знизала плечима Віка, навіть не дивлячись на мене.

– Ви ж самі обіцяли допомогти.

А допомога для них – це продаймо все, що в нас є, і даваймо їм виручені кошти. Хоч, правду кажучи, від моєї сільської хати тих величезних статків не буде, але вони все одно скидають на те, що ми маємо дати їм старт. Мене просто розпирає, коли бачу, що вони ті гроші навіть не планують берегти. Натомість накопичують хіба що чеки з ресторанів.

– Послухай, доню, – кажу я Віці одного разу телефоном, бо знову не витримала мовчання. – Ти не забувай: моя хата – це ще й мій дім, з усіма спогадами, з городом, де я з дитинства грядки полола. А ти його вже розцінюєш як товар на продаж.

– Ой, ну що ви починаєте? – відповідає вона своїм спокійним тоном. – Ніхто не збирається у вас нічого забирати. Просто так уже заведено: батьки дітям передають житло, а діти мають право з ним робити що хочуть. Це ж наш спадок?

Що ж, можливо, у неї такий погляд на життя. А я дивлюся на це і думаю, що нерозумно вони витрачають свої роки й гроші. Надто вже вони звикли до швидких задоволень. Сьогодні їм хочеться ролів, завтра піцу, післязавтра нову пару кросівок, бо “ті вже не в моді”, а за місяць – відпустку на морі. Вони навіть не пробують домовитися з господарем квартири, щоб знизив орендну плату. А сенс? Для них же тисяча гривень більше чи менше – не біда.

– Ой, мам, та не ганяйте ви хвилю, – відмахується Ігор, коли я намагаюся з ним поговорити. – У нас все під контролем, ми заробляємо вдвох нормально. Чого ви вчепилися до тих наших витрат?

– Та того, що не бачу, щоб ви копійку відкладали. Хоча б за рік можна було назбирати на перший внесок під іпотеку.

– Мамо, зараз часи такі, що іпотека – це кабала, – почухав потилицю Ігор. – Навіщо, коли можна і так пожити гарно? Молода жінка моя, я хочу їй усе найкраще дати. А потім ви нам хату передасте, і все буде чудово.

Я з кожним його словом ще більше закипаю. Невже так у них по життю все і піде – сьогодні їм весело, а завтра “батьки допоможуть, знайдуть гроші”? А якщо не знайдуть? Чи якщо станеться щось непередбачуване?

– Чуєш, – стиха питаю чоловіка, коли він ховає газету і робить вигляд, що нічого не чує. – Чому я одна цим переймаюся? Тобі що, однаково?

– Та ні, не однаково, – зітхає він. – Але ти ж бачиш, як вони реагують. Що ми можемо зробити? Хіба що замість хати заповісти їм нашу колекцію скатертин, – спробував пожартувати.

У мене аж усмішка крізь злість промайнула. Дотепно, але прикро, бо надіятися, що діти схаменуться самі, вже важко. Ігор, наче той підліток, вирішив, що життя – це постійний фуршет. А Віка щодня замовляє якісь креветки, суші, ікру… Ну куди це годиться?

Вони так живуть, наче дідусі з бабусями у них були мільйонерами й ось-ось відпишуть їм спадок. Я все розумію: молодість, бажання взяти від життя максимум.

Але ж є і здоровий глузд. Я їм намагаюся дати пораду, підказати, що купувати необхідне, не витрачати на примхи щоразу, навчитися трохи відкладати. Адже потім буде складніше, коли народяться діти. А в них доки тільки ресторани, нічні прогулянки, а вдома замість простої їжі з супчиками – канапки з червоною рибою.

– Ну не можу я на це спокійно дивитися! – знову зриваюся, хоча чоловік просив не нервуватися. – Я ж не сиджу у них над душею, але ж бачу, що кожна друга історія в соцмережах – це ресторан чи доставка.

– Та все, заспокойся, – повторює чоловік. – У кожного своя голова на плечах. Не хочуть економити – їхня справа. Як прийде час, тоді й побачать, де правда, де вигода.

Можливо, він і має рацію. Але ж як себе заспокоїти, коли бачиш цю витратну безтурботність? Я хвилююся, що далі буде гірше, бо вже й зараз вони на межі скандалів, як тільки я починаю тему грошей.

Чую натяки, що я, мовляв, обіцяла їм переписати хату. А коли нагадаю, що то в селі, куди вони й приїхати не хочуть, Віка одразу: “То нічого, продамо, й буде добрий старт капіталу”. Ігор мовчить, але я бачу, що думка про продаж йому теж не чужа.

Чи варто мені замовкнути й робити вигляд, що все гаразд? Чи все ж наполягати, щоб вони вчились економити, поки не пізно? Я розумію, що дорослі діти – це вже не малі, щоб їх повчати, але серце матері не дає спокою. Адже хто, як не батьки, підкаже, як краще?

Хоча, здається, моя невістка впевнена, що все знає найліпше…

От і думаю тепер: може, дати їм повну волю? Щоб самі відчули ціну безкінечних забаганок, коли грошей почне не вистачати навіть на оренду.

Але переживаю, що тоді вже буде надто пізно щось виправляти. Отакі мої думки – може, занадто емоційні, але ж не можу інакше. Я люблю свого сина і хочу, щоб у нього все склалося якнайкраще. Та чи варто в цій ситуації втручатися?

А ви як вважаєте, чи має сенс витрачати час і нерви, доводячи дітям очевидні речі про ощадливість і фінансове планування? Чи, може, дати їм урок, дозволивши самостійно набити гулі?

Джерело