Зустрічаються дві подруги. Одна іншу запитує:

— Віра, скажи щиро, як ти уживаєшся зі своєю свекрухою?

— Дуже добре вживаюсь, — відповіла Віра, — краще й не вигадаєш. А чому ти питаєш, Віка? У тебе що зі свекрухою проблеми?

— Проблеми — не те слово. Ми з нею вороги.

– Та що ти таке говориш? – вигукнула Віра. – Вороги? Зі свекрухою? Та як же це?

– А ось так це, – відповіла Віка.

— І це давно у вас?

— Одразу як одружилася, так і почалося, — відповіла Віка. – З першого дня.

— А ви що, разом із нею живете? – запитала Віра.

— Живемо ми у різних кінцях міста, — відповіла Віка. — Але їй це не заважає приїжджати до нас, коли заманеться, і пхати свій ніс у все, що її не стосується. Ночувати залишається, навіть дозволу не питає. І всьому мене вчить. Вчить та вчить, вчить та вчить. Цілими днями тільки й робить, що чогось мене вчить. Як тільки не втомлюється, дивуюсь.

— А що вона тебе вчить?

— Ти знаєш, Віро, іноді мені здається, що всьому. І як правильно готувати мене вчить, і як правильно прибирати квартиру, і як правильно чоловіка з роботи зустрічати. Коротше, що не почну робити, вона відразу кидає все і починає мене вчити. А коли дитина народилася, тут взагалі таке почалося.

– Уявляю!

– Навряд чи. Таке не уявиш, доки не відчуєш. І якщо раніше я була просто нікудишною дружиною, — продовжила Віка, — то тепер до цього мого почесного звання додалося ще одне.

– Яке?

— Жахлива мати!

— Жахлива? – вигукнула Віра.

— Жахлива!

– Мати?

– Мати!

— Це ти?

— Це я!

– Господи ти Боже мій. Та як же в неї язик повернувся сказати таке. Адже в тебе їх двоє.

– Вже троє, – уточнила Віка.

— І вона вважає, що ти…

— Вважає, що я!

— Та як же ти живеш? – здивувалася Віра. — У таких умовах! Не розумію. Я б, мабуть, не змогла б.

— Я теж думала, що, мабуть, не зможу. Ось віриш, навіть на розлучення хотіла подати.

– На розлучення? З трьома дітьми?

– А що робити? Якщо терпіти більше сил немає.

– І що зупинило?

– Не “що”, а “хто”! Її третій чоловік зупинив.

– Як це?

— Нещодавно вона втретє вийшла заміж, а вже через тиждень посварилася зі своїм чоловіком.

– І що?

– І нічого. Він тепер у нас живе.

– Як у вас? Чому у вас?

— А свекруха його з хати вигнала, от він до нас і приїхав.

— А чому ж ви його не виженете?

— А це єдиний порятунок від неї. Поки він у нас, і вони в сварці, вона до нас не сунеться. Не повіриш, я за місяць на десять років помолодшала.

— Не бачу зв’язку, — зізналася Віра.

— А він уже місяць як у нас живе. Чоловік задоволений. Діти на сьомому небі від щастя. Я від щастя місця собі не знаходжу. Не знаю, як умовити його не їхати від нас? Адже він думає, що мішає нам. А як на мене, то хай хоч усе життя, що залишилося, у нас буде, аби її не бачити. Але що я все про себе та про себе. У тебе як? Кажеш, хороша свекруха в тебе?

— Хороша свекруха.

— Невже таке можливе?

– Можливо.

— Що й претензій жодних не пред’являє?

— Не пред’являє.

– І життя не вчить?

– Не вчить.

– А у ваші з чоловіком справи не втручається?

– Не втручається.

— І як лютий звір не дивиться на тебе?

– Не дивиться?

— А чи можна на неї подивитися?

– Легко. Зараз вас познайомлю.

— Ви що, разом живете?

– Ні, – відповіла Віра. — Живемо ми в різних кінцях міста, але це не заважає їй залишатися доброю свекрухою. І зараз ми йдемо до неї у гості.

– Господи, свекруха невістці буде рада, – вигукнула Віка, – що та з подругою в гості зайшла.

І Віра повела подругу в гості до своєї свекрухи. Все виявилося так, як і казала Віра. Свекруха була дуже рада гостям. І ті просиділи в неї допізна.

— Хороша свекруха в тебе, Віро, — погодилася Віка, коли подруги вийшли з під’їзду. – Дуже хороша. Мабуть, і моя була б така сама, якби в неї теж було шість синів. Але мені не пощастило. У моєї свекрухи лише один син, і саме мені пощастило вийти за нього заміж.

Віка, коли поверталася від подруги додому, точно знала, що робити. Вона зрозуміла як перетворити свою погану свекруху на хорошу, милу і добру жінку.

«Я поверну їй людську подобу, — думала Віка. – Ще не все втрачено. Ще все можна виправити. Головне, щоб її чоловік мене не підвів».

Вона довго розмовляла з чоловіком свекрухи. Розмова була непроста.

— І що, що вам більше п’ятдесяти. Теж мені, вік. По суті, ви ще дитина.

— Скажеш тоже, дитина!

— Звісно, ​​дитина. Якщо своїх дітей нема.

– Просто в мене не склалося.

– Ось і треба скласти, – наполягала Віка, – якщо, звичайно, ви її справді любите.

— Люблю, як же… їй уже сорок п’ять.

— Найкращий вік.

– Ти так думаєш?

– Впевнена.

– Навіть не знаю. Ти так говориш переконливо, Віка, але… А раптом вона не захоче?

— Треба зробити так, щоби захотіла. Тут все від вас залежить. Як захочете так і буде.

І він зробив так, щоби вона захотіла. А незабаром погана свекруха знову стала мамою і перетворилася на хорошу свекруху.

КІНЕЦЬ.