Дзвінок від Віктора був несподіваним для Віки. Формально вони не були розлучені, але вже понад десять років жили окремо, у різних містах.

Віктор надсилав гроші двічі на рік, приїжджав на свята, а потім знову зникав. Він пояснював, що не може покинути високооплачувану роботу і планує працювати до пенсії.

Віка, яка вже сама була на пенсії, звикла до такого порядку речей, хоча самотність часто ставала нестерпною. Її донька давно вийшла заміж, жила окремо й подарувала бабусі двох онуків, якими Віка й жила.

І ось тепер Віктор вирішив повернутися.

Віка, чекаючи на чоловіка, була зайнята на кухні — готувала вечерю. Пролунав дзвінок у двері. Вона поспішила відчинити й застигла на місці. Поруч із Віктором стояв маленький хлопчик, якому на вигляд було не більше п’яти років.

— Хто це, Вікторе? — запитала Віка, ледве стримуючи хвилювання.

— Це мій син… — тихо відповів він.

Віка ледь не втратила свідомість.

— Як ти міг?! — вигукнула вона.

— Пішов геть! Що за сором на старість років!

Раптом їй згадалося, що треба забігти до магазину. Накинула пальто й вибігла з дому, ледве тримаючись на ногах. Дорогою вона думала про минуле. Віктор залишив рідне місто, бо втратив роботу. Постійно обіцяв, що це тимчасово і він скоро повернеться.

«Якби я тоді втримала його, сказала, що теж знайду роботу… Можливо, він не поїхав би…» — думала Віка, відчуваючи провину за те, що колись не зупинила чоловіка.

Повернувшись додому, вона побачила Віктора, який сидів у кухні, не знявши куртки. Хлопчик спав у передпокої.

— А де його мати? — запитала Віка, намагаючись триматися спокійно.

— Вона загинула в аварії зовсім недавно… — тихо відповів Віктор. — Віко, я розумію, я зробив багато помилок. Не треба було їхати. Міг би знайти якусь роботу тут, але…

Віка не стала слухати далі. Вона обережно взяла хлопчика на руки й віднесла його до спальні.

— Спи, малюк… Спи, — прошепотіла вона, вкриваючи його ковдрою.

Віктор підійшов до них, обійняв обох і мовчав. Хлопчик раптом відкрив очі, подивився на Віку й тихо запитав:

— Ти будеш моєю мамою?

— Буду, синку… — відповіла вона, обіймаючи його з ніжністю, яку досі вважала втраченою.

КІНЕЦЬ.