Віка прийшла з роботи раніше. Вона підійшла до дверей своєї квартири і вставила ключ у замок.

Та виявилося, що двері відчинені! Віка здивовано зайшла всередину.

– Невже мій Андрій прийшов раніше? – промайнула у неї думка.

І справді, в коридорі стояли черевики її чоловіка.

– Андрійку, ти вже вдома? – голосно запитала Віка, кинувши сумку на тумбочку і знімаючи куртку.

Раптом пролунав якийсь шерех. Віка обернулася і справді побачила Андрія!

Він вийшов із кімнати в коридор. Одягнений він був у куртку, а біля нього стояла дорожня валіза.

– А ти куди зібрався? – здивовано запитала Віка. – У відрядження, чи що?

– Ні, – тихо сказав Андрій. – Я від тебе йду.

– Не зрозуміла. Куди йдеш? – здивувалась ще більше Віка.

– До іншої жінки! І не кажи мені нічого. Це кохання. Справжнє кохання. Найсправжнісінька любов.

Андрій підхопив чемодан і попрямував до виходу.

Віка не вірила своїм вухам.

– Звичайно, дітей я не кидаю і обов’язково буду їх відвідувати і платити аліменти, – продовжував говорити Андрій.

Він пройшов повз збентежену Віку, вийшов з квартири і зачинив за собою двері.

Віка так і не вимовила жодного слова. Все, що сталося, просто не вкладалося в її голові:

– Андрій пішов! Назавжди! Не зрозуміло до кого! Сказав, що любить ту жінку… Значить… Значить він розлюбив її, Віку. І що їй тепер робити?

Наступного ранку Віка подзвонила подрузі Олені.

– Оленко, віриш, сиджу одягнена в коридорі і не можу вийти. Ноги не несуть, і все тут.

– А що сталося? – Віка почула стурбований голос Олени і розплакалася.

– Андрій… Він… Він… Пішов, – намагалася сказати вона крізь ридання.

– Так, нічого я не зрозуміла, – сказала Олена. – Чекай на мене. Скоро буду.

Олена відключилася, а Віка ще довго сиділа і тупо дивилася у чорний екран телефону і плакала.

Олена приїхала хвилин за 30.

– Діти зе? – діловито запитала вона.

– У школі і в садку. Матвій сам пішов до школи, а Іринку відвела сусідка.

– Зрозуміло. Йди, вмийся і приходь на кухню. Я зроблю чай, – розпорядилася Олена.

І Віка раптом відчула полегшення. Вона зрозуміла, що вона має друзів і вона не одна в цьому світі.

– Так, розповідай, – вимогливо запитала Олена, коли Віка вмостилася навпроти неї на кухні.

– Та що розповідати? Приходжу додому… А Андрій теж вдома. Зібрав чемодан і пішов. Сказав, що там у нього кохання. Справжнє кохання.

Віка важко зітхнула і з її очей знову потекли сльози.

– Ти плакала?

– Ні. Я взагалі не розуміла, що відбувається. Стояла і очима кліпала. Була спокійна. А коли він пішов, то збігала по дітей до школи і садка, нагодувала їх, спати вклала і тільки після цього мене накрило. Плачу і плачу… Плачу і плачу… Ну як так можна?! Ми ж стільки років разом! А діти?

– Так, а куди він пішов? Що за дівка, де живе? Ти знаєш?

– Ні, – Віка похмуро опустила голову. – Я взагалі нічого не знаю… Я навіть не знаю чи буде потім Андрій спілкуватися зі своїми дітьми…

– Віко… Що сказати… Так буває, – Олена спробувала підбадьорити Віку. – Але це ще не кінець світу. У тебе попереду ціле життя. Тепер треба зрозуміти, чи Андрій взагалі з дітьми спілкуватиметься. Та й взагалі дізнатися не завадило б, де він зараз живе і до кого пішов.

– Навіщо мені все це? Ну навіщо? – вигукнула Віка. – Та я бачити його не можу. Зрадник!

– Віко, це все емоції. Тобі зараз головне взяти себе в руки. Сказати дітям, що їхній батько поїхав у відрядження. І дізнатися все–все про свою розлучницю.

– Та навіщо?!

– Щоб бути кращою за неї.

Віка затулила обличчя руками. Вона не могла зрозуміти навіщо їй бути кращою?

– Ти ж хочеш зберегти свій шлюб? – запитала Олена.

І Віка раптом зрозуміла, що не знає, чи хоче вона боротися за свого чоловіка.

– Я не знаю… Поки не знаю.., – промовила вона, опустивши голову на руки.

– Значить думай. А тепер поїхали.

– Куди? – не зрозуміло запитала Віка.

– На роботу. Якщо залишишся вдома, то сидітимеш жаліти себе і плакати. А на роботі хоч відволічися трохи.

Тяглися дні. Віка навіть уявити не могла, що 24 години – це величезна купа часу. Раніше їй здавалося, що всі свої справи вмістити у цей час неможливо. Зате вона встигала зробити все і навіть ще залишався час для сліз і скарг.

– Ну що, не дзвонив? – запитувала її щодня Олена.

Віка заперечливо похитала головою.

Для себе вона вирішила, що не має права відбирати у чоловіка щастя. Адже якщо він каже, що любить ту жінку, то нехай і буде з нею щасливий.

– Ти все ще чекаєш? – знову питала Олена.

– Та нікого я не чекаю. Просто хочу поговорити та зрозуміти чому він вибрав її, що зі мною не так? Адже й ми кохали одне одного. Невже після 10 років шлюбу все це відбувається?

– Значить дзвони йому і призначай зустріч. Кохання коханням, але він має обов’язки стосовно дітей. Діти ж, напевно, запитують про нього?

Віка зітхнула:

– Звичайно запитують і сумують…

Віка і сама розуміла, що ця розмова необхідна, але наважитися набрати номер чоловіка так і не могла.

І все–таки Андрій зателефонував, домовився про зустріч і прийшов до Віки та дітей.

Діти були щасливі. Вони стрибали навколо батька, розповідали як у когось справи і хто що зробив за цей тиждень.

– Тату, чому ти без речей? – запитала донька. – Ти ж з відрядження приїхав… Та й з мамою ви не поцілувалися як завжди…

Серце Віки пішло в п’яти і на очах знову виступили сльози, хоча вона зовсім не хотіла плакати через Андрія.

Андрій з докором глянув на Віку.

– Ні, ну а що? – подумала вона. – Сам пішов, а мені значить порозумітися з дітьми? Нехай сам і виходить зі становища.

– Так… Розумієш, я ще не повернувся з відрядження. Заїхав на кілька годин, – виправдовувався Андрій.

– А чому ти нам не дзвонив? – знову запитала Іра. – І чому твій телефон було вимкнено? Матвій тобі щодня дзвонив.

– Нічого собі! – подумала Віка. – Діти намагалися зв’язатися зі своїм татом по телефону Матвія, а я і не знала.

Андрій знову глянув на Віку. Але цього разу погляд був прохаючий про допомогу. Але Віка мовчала.

– Я багато працював, – нарешті сказав Андрій.

–Тату, ми сумували, – сказав син.

Віка зрозуміла, що не може бути в цій кімнаті.

– Я йду робити чай. Хто хоче? – вона спробувала сказати це веселим голосом.

– Роби всім, – сказав Андрій.

І Віка мало не бігом кинулась на кухню.

А потім вони пили чай, Андрій гуляв з дітьми, потім діти залишилися вдома, а Віка з Андрієм вийшли надвір і зупинилися біля під’їзду.

– Віка, дітям треба сказати, що ми розлучилися, – заявив Андрій.

– А чому це маю робити я? Це ж ти пішов, – Віка знизала плечима.

– Гаразд. Я сам скажу. Потім, – Андрій почав нервувати.

– А чому ти відключив телефон? – запитала Віка.

Андрій зніяковів.

– Я думав, що ти мені будеш дзвонити і плакати і благати, щоб я повернувся.

– Навіть не збиралася цього робити. Раз пішов, то пішов, – Віка знову знизала плечима.

– То ти що, не проти нашого розлучення? – здивовано спитав Андрій.

Віка зітхнула:

– Ти ж сказав, що в тебе справжнє кохання. Навіщо ж я чіплятимусь за тебе? Може мене теж чекає справжнє кохання. Ніхто не знає… Подавай на розлучення.

– Чому я? – здивувався Андрій.

– Тому що це ти його хочеш, – кинула Віка. – Коли ти приходитимеш до дітей?

–А коли треба?

Віка посміхнулася.

– Я думаю, що краще по суботах. Плюс потрібно тричі на тиждень возити Матвія на футбол.

– 3 рази на тиждень на футбол? Віко, я ж працюю!

– І я працюю!

– А як же раніше було? Ти ж возила його сама.

– Возила, так. Але зараз усе змінилося.

Віка кинула глузливий погляд на Андрія.

– А що, Андрійку, хочеш бути суботнім татом і все? Приділяти дітям увагу лише кілька годин? Погуляти з ними та й усе? Між іншим, Іринка ходить на всілякі заняття. От давай, я її возитиму, а ти Матвія.

– Добре, розберемося, – пробурчав Андрій.

А потім Віка прийшла додому.

– Мамо, а що, тато пішов від нас? – спитав Матвій.

Віка здригнулася. Вона подивилася на Матвія і побачила, що він серйозний. Значить від цієї розмови нікуди не втекти.

– Матвію… Поки він нікуди не пішов, – навіщось збрехала Віка. – А якщо й піде, то піде він від мене, а не від вас. Він вас любить.

– Любить? А навіщо він вимкнув телефон? Навіщо? Ми ж йому просто хотіли добраніч побажати!

– Матвію.., – почала говорити Віка і раптом зрозуміла, що й не знає що йому сказати. – Іди сюди, хлопчику мій. Іди. Дай я тебе обійму.

Віка обійняла сина і уткнулися в його маківку.

– Все буде добре, малюк. Все буде гаразд, – повторювала вона.

…Віці зателефонувала Олена.

–Ти де? – Віка почула схвильований голос своєї подруги.

– Я? Чекаю Іринку. У неї зараз гімнастика.

– Коли будеш вдома?

– Години через дві. А що трапилося?

Але Олена так і не відповіла на запитання Віки. Вона просто сказала, що заїде, як зможе. І вона справді приїхала.

Олена привезла різні подарунки дітям, а потім вона та Віка усамітнилися на кухні.

Олена дістала зі своєї сумки великий, важкий конверт і кинула на стіл перед Вікою.

– От, помилуйся! – якимось переможним тоном заявила вона.

– Що це? – здивовано запитала Віка.

– Віко, ти мене вибач. Я, звичайно, зробила все неправильно і мені треба було спочатку порадитися з тобою, але.., – Олена зітхнула, зібралася з думками і продовжила. – Загалом я найняла детектива.

– Навіщо? – Віка нерозуміюче дивилася на Олену.

– Розумієш… У вас з Андрієм все було добре. Кохання і все таке… А тут бац… І якась кохана жінка… Хто вона? Звідки взялася? Ось я і вирішила дізнатися про це. Відкривай конверт та дивися.

– Олено… Я не хочу…

Віка посунула конверт до Олени.

– Віко, – м’яко сказала Олена. – Я думаю, що тобі варто на це подивитись.

– Олено.

– Гаразд. Я тобі розповім. Вона живе у гуртожитку і він зараз там же разом із нею. Вона молода. Дуже. Працює у магазині. Зарплата маленька.

– І? – машинально спитала Віка.

– Та не потрібен він їй. Ось що! Не любить вона його. Ще пара чоловіків у неї є, і вона зустрічається з ними.

Віка знизала плечима.

– Дивно. А навіщо їй мій чоловік?

– Я думаю через гроші. Квартира ваша спільна? Загальна! Значить ділити її будете. Частина відійде Андрієві, частина тобі. Посада в нього хороша? Гарна! Зарплата велика? Велика! А вона приїжджа. Їй ох як зачепитися у місті хочеться!

У мене є кілька записів розмов її з подругами. Там вона скаржиться, що Андрій дає їй мало грошей, і вони разом вигадують, як зробити так, щоб давав більше.

– Все–одно я не дивитимуся, – похитала головою Віка.

Потім вона зітхнула і додала:

– Значить це не кохання, принаймні з її боку…

– А ти не скажеш нічого Андрію? – спитала Олена. – Мені здається, що він повинен це знати.

– Ні. Звісно, ні. І сподіваюся, що ти теж не скажеш. Я думаю, що він сам повинен у всьому розібратися.

Ішов час. Життя Віки більш–менш почало налагоджуватися. Принаймні, вона навчилася спілкуватися з Андрієм по–новому. А він став проводити з дітьми більше часу, ніж проводив.

Якось Андрій привів із футболу Матвія й сказав:

– Віко, вибач мені. Не знаю, що на мене найшло. Як наслання. Я хочу повернутись.

– Повернутись? – Віка була здивована. – Чому раптом?

– Розумієш, я зрозумів, що не потрібен я їй. Не любить вона мене. Вона тільки грошей від мене хоче. А ще вона не хоче, щоб я приділяв так багато уваги дітям і влаштовує сварки. А я їх люблю, – Андрій помовчав і додав. – І тебе теж люблю… Дуже…

– Оце так.., – замислено простягла Олена. – І ти що, приймеш його назад?

– Я вагаюся, але поки що я до такого не готова… Ми з ним довго говорили, він висловив мені свої претензії, я свої. Вирішили, що обдумаємо все… Але мабуть я все вирішила. Зраду я не пробачу…

КІНЕЦЬ.