– Ігор, а ти що не на роботі? – Здивувалася Віка, коли прийшла з роботи і побачила чоловіка, що лежав на дивані.

– Та я щось втомився, – відповів Ігор. – І почуваюся якось погано.

– Ти не занедужав? – Запитала Віка, прикладаючи руку до його чола.

– Не знаю, – протягнув Ігор. – Напевно.

Лоб холодний, але Віка все одно простягла йому градусник. Вона вже здогадалася, що Ігор знову все вигадує, аби не працювати.

За три роки спільного життя Ігор працював максимум рік. З роботою він взагалі не дружив – періодично звільнявся, зображував активні пошуки і влаштовувався тільки тоді, коли стосунки в сім’ї розпалювалися настільки, що Віка починала збирати свої речі. Але Ігор був не настільки не розумним, щоб відпускати свій “гаманець” і тому швидко знаходив роботу. А коли в сім’ї ставало все добре та гладко, він знову звільнявся. А причини для звільнення завжди знаходилися – маленька зарплата, багато роботи, поганий начальник, погані колеги і взагалі, він собі знає ціну, щоб працювати багато й за копійки.

– Я так розумію, тобі знову набридло працювати і ти шукаєш причину, щоб звільнитися? – прямо спитала Віка, коли побачила на градуснику нормальну температуру.

– Ну чому одразу звільнитися? – обурився Ігор. – Я лікарняний взяв, а звільнюся я через два тижні.

– Що ж ти за чоловік такий! – не витримала Віка. – Ти тільки влаштувався на роботу і вже починаєш…

– Ну яка ж ти черства, – зітхнув Ігор, – ніякого співчуття до людини, яка нездужає.

– Нездужому співчуваю, – відповіла йому Віка. – Тільки де тут нездужий? Я не бачу нездужу людину, я бачу ледаря і дармоїда, який вдає, що нездужає.

Віка пройшла на кухню та виклала з пакету продукти. Бажання приготувати смачну вечерю “до приходу чоловіка з роботи” пропало, і вона прибрала все в холодильник.

– А що, вечері не буде? – здивовано спитав Ігор, що зайшов за нею на кухню.

– Та я якось втомилася. І почуваюся погано, – відповіла Віка його словами і пішла до кімнати.

– Ну, зрозуміло, – протяжно сказав Ігор. – Правильно кажуть, дружина пізнається у труднощах. Ось твоє ставлення до нездужого чоловіка.

– Послухай, Ігор, – втомлено сказала Віка, – я втомилася сама тягнути нашу сім’ю. Ти місяцями не працюєш, я повинна заощаджувати на всьому, щоб хоч якось прожити. В мене вже грошей ні на що не вистачає. Я забула, коли востаннє купувала собі те, що хочу, а не те, що нам потрібно.

– То я теж собі вже нічого не купую! – Вигукнув Ігор.

– Ти й не заробляєш, щоби щось купувати, – відповіла йому Віка. – А от я за що мушу так жити? Через те, що треба утримувати чоловіка? Я ж заміж за нормального хлопця виходила. Що хоч із тобою сталося?

– А як ти хотіла? – посміхнувся Ігор. – Думала, що за багатого заміж вийшла? Чи хотіла за мій рахунок пожити? Ха-ха! А ось і помилка вийшла! Ха-ха-ха! Тобі треба, ти й працюй, а мені й так нормально.

Віка з хвилину мовчки дивилася на Ігоря, а потім сказала:

– Ти правий! Мені треба, я і працюватиму. А якщо тобі й так нормально, то я не бачу сенсу тебе далі тримати.

Віка почала збирати свої речі, а Ігор, зрозумівши, що сказав зайвого, вирішив піти на примирення.

– Годі тобі! Я ж пожартував! – засміявся Ігор. – Знайду я роботу, ось побачиш! Просто на цій роботі такий колектив… і начальник такий… ну загалом погано все.

– Все, Ігоре, – махнула рукою Віка. – Я більше не збираюся чекати, коли ти знайдеш роботу. І не збираюся за тебе хвилюватись, що ти знову звільнишся. З цього дня я працюватиму тільки для себе. Адже тобі й так нормально.

Незважаючи на те, що Ігор обіцяв влаштуватись на роботу, Віка вже не вірила йому. Та й набридло їй щось чекати від ледаря та брехуна. Зібравши свої речі, вона повернулася до батьків. І їй вже було байдуже, на що і як живе Ігор. А Ігор так і перебивався короткочасними заробітками чи відносинами, де можна було щось мати.

Поживши без Ігоря, Віка зрозуміла, що зарплата в неї не така вже й маленька і вона може собі дозволити все, що захоче. А головне, вона нікому нічого не винна.

КІНЕЦЬ.