Віка спокійно сиділа на кухні і куштувала каву з бутербродами. За вікном світило сонце, у Віки був вихідний. Як кажуть, нічого не віщувало біди…

Раптом з глибини квартири пролунав страшний тріск і гуркіт, що змусив Віку підстрибнути і пролити на себе каву. Віка завмерла на місці, тримаючись однією рукою за серце, а іншою за бутерброд. Чашку із залишками кави Віка передбачливо поставила на стіл.

Шум більше не повторювався, тому Віка, нервово обгризаючи бутерброд, рушила на пошуки джерела шуму. Просто так таких “бабахів” у її квартирі не буває.

Була слабка надія, що джерело цього гуркоту було десь у сусідів, але чомусь Віка п’ятою точкою відчувала, що це не сусіди. Бабах був саме у їхній квартирі.

Почергово зазирнувши в спальню, зал і туалет, і нічого незвичайного там не виявивши, Віка наблизилася до комори, яку свідомо уникала під час турне по квартирі. Але кімнат більше не залишилося, бутерброд скінчився, тому Віка важко зітхнула і потягла двері на себе, про всяк випадок відстрибуючи убік.

Двері відчинилися, а до її ніг покотилася самотня кришка. Віка зазирнула в темне нутро комори і зітхнула. Бабах був явно з цієї кімнати, і Вікторії все це вже не подобалося. А потім вона увімкнула світло і зрозуміла, що побачене не подобається їй ще сильніше.

Обвалилася верхня полиця, яка при падінні зачепила ще одну, і ось тепер на підлозі комори височіє гора речей, які раніше на цих полицях лежали.

Віка оглядала завал і розмірковувала: не дивно, що полиці не витримали, там же стільки всякого мотлоху, по якому вже дуже давно скучає смітник. І навіщо вони його так довго берегли?

Під пильним поглядом Віки гора мотлоху і не думала зменшуватися, тому Віці нічого не залишалося, як закатати рукави і взятися за розбирання. Вона була налаштована викидати весь цей непотрібний мотлох, тим самим звільнивши життєвий простір комори.

Почала Віка із самого верху. А там лежала бляшана коробка з-під печива. Всередині неї щось інтригуюче гуркотіло, але хоч убий, Віка не могла згадати, що там може бути. Віка вже потяглася, щоб викинути коробку, але одразу відсмикнула руку.

А раптом щось потрібне? Віка відкрила коробку і виявила в ній поклади гудзиків різного розміру, кольору та фасону. Замислено поколупавшись у коробці, Віка вирішила, що це річ корисна, тому викидати її не можна.

– Ось відірветься ґудзик, а тут або заміну знайду, або взагалі весь комплект поміняю, бачила я там пару гарних перламутрових гудзиків… – бубоніла собі під ніс Віка, оглядаючись, куди б прилаштувати коробку.

У результаті Вікою було прийнято рішення в одну купу складати речі, які потрібно викинути, а в другу ті, що можуть бути корисні. Коробка вирушила до другої купки, точніше стала її прародителькою.

Наступною на світ Божий була витягнута перемотану мотузкою папку для паперів. Віка задумливо хмикнула, розв’язала мотузку і зазирнула всередину.

Виявилося, що в цій папці зберігалися її та чоловіка грамоти, які вони заробили у школі. На якийсь час Віка випала з реальності, занурившись у спогади про чудові шкільні роки.

– Ні, це теж не можна викидати, це пам’ять. От будуть діти, будемо їм хвалитися, – вирішила Віка і відправила папку в купку до коробки з гудзиками.

Наступним Віка вирішила дослідити здорову давню валізу, забиту якимись речами. Боячись викинути щось потрібне, Віка почала уважно розглядати речі.

– Та це ж мої речі! Ось цю кофтинку я ще в Одесі тоді купувала, а це мамине плаття з НДР! – вигукнула Віка, приклавши кофтинку до грудей і крутнувшись перед дзеркалом. – О, і ці штани я також пам’ятаю!

Наступні сорок хвилин Віка старанно міряла вміст валізи і дійшла висновку, що там усе потрібне. Звичайно, частина речей їй зараз замала, але коли вона схудне, вони сядуть на неї чудово. А деякі речі вже вийшли з моди, але мода циклічна, коли-небудь увійдуть назад. Речі якісні, не те що нинішній ширвжиток.

Слідом Віка відкопала кілька коробок із взуттям, яке теж було визнано умовно придатним. Ось ці туфлі потрібно віднести в ремонт, а ці кросівки відмінно підійдуть для походу в ліс, ну, або для поїздок на дачу. Щоправда, до лісу Віка вибирається далеко не щороку, але раптом доведеться їхати, а їй нема в чому. Тож взуття теж залишається.

Упаковку вінілових платівок Віка теж прибрала вбік. Це ж вінтаж! Ось куплять вони програвач, насолоджуватимуться музикою, як справжні цінителі. Та й нехай платівки лежать у них уже шостий рік, не молоко, не прокиснуть.

А ось пакет із CD-дисками Віка майже вже відправила на викид, як згадала, для чого вона їх збирала свого часу. Вона ж хоче зробити диско-кулю. Залишилося тільки знайти час і втілити задум, а поки що диски нехай полежать.

Пакет із книгами теж був відставлений убік. Викидати книги – поганий тон. Та й що, що ні Віка, ні її чоловік таке не читають. Стане в нагоді! Коробка з дефективним посудом була уважно розглянута та прийнято рішення, що для дачі піде.

Ось вони куплять дачу, перевезуть туди, не доведеться купувати нову. До речі, це пальто, надкусане міллю, теж чудово виглядатиме на дачі, так що і його теж убік. О! І ту безглузду шапочку на зав’язках туди ж!

Так, а це банки від солінь… Ні, нехай стоять. Куплять вони дачу, буде у них багато своїх овочів, а тут і банки стануть у нагоді, не доведеться витрачатися на їхню покупку. Трохи повагавшись Віка відправила на викид дві зламані при падінні вішалки і зарядне невідомо від чого.

Ще трохи подумавши, Віка переклала зарядне. Аж раптом чоловік знає, до чого воно підходить? Треба перевірити. З кректанням піднявшись з підлоги Віка обтрушувала штани. Виявилося, що нічого непотрібного в їхній коморі й не було, он на викид тільки дві вішалки.

– Просто чоловік погано закріпив полиці, – кивнула сама собі Віка і вирушила на кухню, настав час уже й підкріпитися. Не жарт – цілих чотири години копатися в коморі!

КІНЕЦЬ.