Кирило жив з дружиною прожив п’ять років і був упевнений, що все про неї знає. Але потім вона зізналася йому, що у неї є син, який перебуває в дитячому будинку. Кирило був вкрай здивований: -Віка, який син? Ми з тобою з вісімнадцяти років зустрічаємося.

-Я народила Ваню в сімнадцять, ми тоді ще не були знайомі. Завагітніла я від колишнього хлопця, а він мене кинув. Мама змусила мене написати відмову, бо тоді у мене не було ні роботи, ні освіти. Але зараз все по-іншому, мене дуже мучить совість, і я хочу забрати свого хлопчика. Кирило зовсім був незадоволений таким станом справ,

його палили ревнощі. Але він вирішив не рубати з плеча: -Давай хоча б спочатку відвідаємо його разом? На наступний день вони вирушили в дитячий будинок, щоб провідати хлопчика. Ваня одразу не сподобався Кирилу. Хлопчик був маленьким, худеньким, зовсім не був схожий на Віку.

Виявилося, що вона давно і часто його відвідує, обіцяла забрати. Коли вони вийшли з дитячого будинку, Кирило висловився проти усиновлення: -Я не хочу виховувати чужу дитину! Залиш його в дитячому будинку, його хтось усиновить. -Добре, якщо ти проти, тебе ніхто не тримає. А я все одно заберу сина. Це хоча й дивно, враховуючи те, що ти безплідний.

Взагалі-то Кирило любив Віку і ніколи не збирався від неї йти. Але слова його зачепили. У дитинстві він перехворів свинкою і справді був безплідний. У той же день він зібрав свої речі і переїхав до матері. Минуло кілька днів. Коли він поділився з мамою причиною свого переїзду, Василина Михайлівна задумливо сказала: -Якщо ти любиш Віку, то й сина її полюбиш. Кирило задумався.

Через тиждень він зрозумів, що страшенно сумує, а ще те, що ревнощі не дозволяли йому вести себе належно. Незабаром вони з Вікою возз’єдналися, тепер разом виховують Ваню.

КІНЕЦЬ.