– Ти робити щось збираєшся? – стурбовано запитав Толя.

– Ага, – радісно відповіла Віка, – збираюся святкувати день народження коханого чоловіка!

– А чого чекаєш? – Усміхнувся Толя.

– Частування! – Задоволено сказала Віка і завмерла зі щасливою усмішкою на губах.

– Ну, так, ніби, – Толя розвів руками й кивнув у бік кухні.

– Уже все готове? – Запитала Віка.

Вона чудово знала, що нічого не готове, а її, як завжди, саме на кухню й відправляють.

– Віка, ти знущаєшся? – насупившись, спитав Толя.

– Я? – Віка зобразила здивування.

– Як ти міг про мене таке подумати?

– Я тут сиджу вже у передчутті дня народження чоловіка! Подарунок вигадую!

– Частування чекаю!

– Вона загадково посміхнулася: – Як же цікаво, чим смачненьким мене чоловік порадує на честь свого дня народження!

– Ні, ти точно знущаєшся!

– Констатував Толя.

– Ну чому ж? – Вигукнула Віка.

– І в думках не було! День народження у тебе! Ти, так би мовити, винуватець урочистостей!

– А якщо ти винний, що на світ з’явився, то тобі й віддуватись! Тобто, пригощати всіх, хто тебе з твоїм народженням привітає!

О-о-от!

– Протягла Віка в кінці слово і знову радісно посміхнулася.

– Віка, мені не смішно! – серйозно сказав Толя.

– Я рідних запросив завтра. Вони що, за порожній стіл сядуть?

– Любий, у тебе ціла доба попереду! – Закивала Віка. – Так що, займайся, я не заважатиму! – Вона виставила перед собою долоні. – Чесно-чесно!

– Ми з Гришею взагалі можемо піти до парку погуляти! А ще можемо до моєї мами поїхати! А приїдемо завтра з усіма гостями!

На Толю було смішно дивитись. Він відкривав і закривав рота, як риба на березі, а ще постійно моргав.

А який калейдоскоп емоцій позначився на його обличчі, взагалі було не передати словами. Але вгадувалися і подив, і роздратування, і нерозуміння, і образа.

– Що це за знущання перед моїм святом? – вигукнув Толя. – Як у тебе тільки совісті вистачило мені таке сказати? І ти себе після цього смієш називати моєю дружиною?

Толя в істериці розмахував руками, а Віка при цьому спокійно дивилася на чоловіка, трохи посміхаючись.

Хвилин десять слухала, яка вона, звідки взялася і де їй місце, а потім спокійно так, запитала:

– Не подобається?

– Що?! – Толя буквально заревів. – Годі з мене знущатися!

– А мені теж не подобається, коли з мене знущаються! Тільки я тобі таких сцен не закочувала!

– Так, коли я з тебе знущався? Жодного разу такого не було! – Толя витер спітніле чоло.

– А всі твої нескінченні свята, це, на твою думку, не знущання? І ти ж щоразу кажеш, що в ресторанах та кафе тобі дорого! І краще домашньої їжі немає! – Злегка кривляючись, говорила Віка.

– Правильно! – Толя кивнув. – Вдома, воно вдома і є! І краще, і смачніше!

– Ага, – кивнула Віка. – І взагалі чудово, коли готуєш не ти!

– То це жіноче заняття! – Здивувався Толя. – Які до мене запитання?

– А в гості до нас на твої свята зазвичай ти кого запрошуєш? – Запитала Віка. – А я відповім!

Маму, двох сестер, брата із дружиною. Ще цілих чотири жінки! І щось жодна не кинулася мені допомогти накрити стіл!

– А приїжджають з раннього ранку, хоч звали опівдні! І ось навіть натяку жодного разу не було, щоб спитати: «Віка, може, тобі допомогти чимось треба?»

– Тільки вимагають, щоб я їм чай зробила, чи каву!

– Так, вони ж гості! – Вигукнув Толя.

– Відсьогодні можеш і мене вважати гостею! – Заявила Віка і склала руки на грудях.

– Чого ти в позу встала? Тобі що, складно приготувати на свято? – нахрапом не взяв, вирішив піти в обхід.

– Для мене приготувати стандартний святковий стіл – не проблема! – сухо промовила Віка. – Але ж твої рідні, як з голодного краю приїжджають!

– Їм же застілля подавай із п’ятьма змінами! А змітають усе так, ніби насправді тиждень до свята постилися!

– Це комплімент господині за гарний стіл! – Знайшовся Толя.

– Дякую, без такого я обійшлася б! А ось готувати на всю твою ораву я більше не буду!

Я себе не на смітнику знайшла, щоб перед твоєю ріднею в служницях ходити!

Віка ніколи не думала, що боятиметься приходу гостей.

На світ з’явилася і росла вона в селі. А там завжди були великі гуляння. Збиралися всім селом і з приводу, й без нього, закочували бенкет горою!

Робота на землі легкою ніколи не була, тож і відпочивати звикли з розмахом. А до свята, не важливо, в чиєму будинку воно починалося, готувалися всі.

Ось як на її весіллі!

Заміж Віка виходила за міського фахівця Толіка, який відпрацьовував у них в селі. Працював він у конторі на посаді бухгалтера. А до списку наречених потрапив, бо ніби збирався залишитися в селі.

Сам ще остаточно не вирішив. А Віка вирішила.

– Залишиться тут, будемо тут жити! Захоче додому, слідом поїду!

– У місто, значить, на шию до чоловіка! – Сміялися в очі. – Для того й обкрутила!

– Покохала! – впевнено казала Віка. – Так покохала, що де мій коханий захоче, там із ним і житиму!

Так ось, весілля! До речі, батьки та рідні Толіка не приїхали. Він говорив щось незрозуміле, що далеко, добиратися незручно.

– Краще ми потім самі до них з’їздимо!

До весілля готувалися всім селом. Святкувати планували днів п’ять, не менше. Тому всі господині робили свої найкращі страви. І не просто каструльку чи пательню, а так, щоб кожен наїстись міг!

А потім за спільний стіл, збитий тут же з дощок з лісопильні, сідало все село від малого, до великого!

І господині нахвалювали свої шедеври, щоб інших за пояс заткнути.

А весіллю з тієї похвали, лише повні столи всілякої їжі. І так будь-яке свято!

Все село дбало, щоб столи ломилися. Від того ж їм самим радість та щастя!

І не було такого, щоб одна господиня все свято обслуговувала.

А якщо хтось і вирішував у вузькому колі, то непрохані гості завжди зі своїм приходили. Так несли не тільки на свою частку, а так, щоб всіх нагодувати, а на інше не заритися!

І зовсім з іншим підходом зіткнулася Віка, коли із чоловіком переїхала до міста.

Рік лише у селі й прожили. Як термін відпрацювання до кінця підійшов, Толя порушив питання рубом:

– В місто! Додому!

А Віка в положенні була. Хоч і складно, а поїхала, як і збиралася.

– За коханим чоловіком, хоч на край землі!

Скажімо правду, зіткнулася не одразу, а коли синові три роки виповнилося. До цього вони з чоловіком та сином кочували по орендованих квартирах. А тут іпотеку взяли, бо Віка на роботу влаштувалася.

Ну, ось на новосіллі Віка і пізнала всі принади міського звичаю приймати гостей.

А гостей очікувалося багато! Рідні у Толіка виявилося чимало: мати, дві сестри старші з сім’ями та дітьми, то ще й брат молодший і теж із сім’єю! І це ще не все! Тітка обіцяла зайти з двома доньками. А ті, відповідно, з чоловіками та дітками.

Віка за голову схопилася:

– А як вони тут всі розмістяться? В нас двокімнатна, а не царські палати!

– Нормально! – відповів Толік. – З однієї кімнати виносимо всі меблі, а по периметру ставимо столи. Але не біля стін, а з невеликим відступом!

– Туди всіх дітей запхнемо! Вони багато місця не займають, а як поїдять і вирішать піти на вулицю, посунемо до стін, то ще місце для танців буде!

– То це добре, що у нас меблів мало! – Віка стримано посміхнулася. – А де я стільки тарілок наберусь?

– Розпакуємо сервіз, що нам на весілля подарували! – відповів Толік.

– Це ж на якийсь особливий випадок! – насупилась Віка.

– А чим тобі не особливий, якщо рідня разом збирається? – усміхнувся Толік. – З пластикових тарілок пригощати не станеш, а на нові, щоб такий комплект, грошей немає!

Жаль було сервіз, а робити нічого. Розпакувала його Віка, перемила. Та й до готування приступила. А у голові ж сільський канон, що кожна господиня щось принесе.

Ні, вбилася вона знатно! У процесі мріяла про другу, а краще, ще дві плити та чотири духовки! А ще хотілося три холодильники, щоб складати те, що вже було приготовано.

Але за підрахунками на таку кількість гостей – це було відверто мало.

Віка мало свідомість не втратила, коли зрозуміла, що ось це «мало» – це все, що буде! Жодна господиня не принесла навіть сушеної кірки!

Підмели всі частування хвилин за двадцять, а потім ганьбили Віку, що вона така недбайлива господиня, не змогла нагодувати гостей!

Найбільше розорялася тітка Толіка. Але та мала нахабство не тільки саму Віку ганьбити, а й пройшлася по сестрі, що не змогла невістку нормальну знайти, по своїх племінниках, братові та сестрам Толіка, що ті без поваги до неї поставилися і зайвим шматком не поділилися.

Так ще й самому Толі дісталося. А йому просто за компанію.

Панове родичі, не змовляючись, вислали тітку з її дітьми та їхніми сім’ями за відомою адресою.

А ще проводили до дверей квартири та порадили згинути у найближчому болоті!

Фінальна сцена для Віки взагалі була за межею розуміння.

– Щоб рідні люди так один на одного? Як вони до людей сторонніх ставляться, якщо своїх так?

Це потім вона дізналася, що тітка завжди була скандальною. А всі інші – просто приводу чекали, щоб її позбутися.

Але це не скасовувало те, що Вікторії поставили в претензію погану господиню.

Віка зробила два висновки.

Перший – гості нічого не принесли, бо перевіряли нову жінку у їхній родині. Хотіли подивитися, що вміє, і спробувати, як готує, та й узагалі придивитися.

А як придивляться, та познайомляться, тоді буде все, як у всіх! Тобто – і зі своїм приходитимуть, і поради даватимуть, і навчатимуть, чого сама Віка не знає.

А другий:

– Ну, якщо вам мало, то я зроблю вам багато!

Тим більше без урахування тітки та її частини клану, народу передбачалося значно менше.

До наступного свята Віка мало не збожеволіла, бо майже дві доби провела на кухні без сну та відпочинку. Це ще добре, що її мама за онуком скучила. Приїхала та забрала до себе на тиждень.

Віка приготувалася слухати хвалебні промови, та й тут вийшов облом. Рідня прийшла, до речі, знову з порожніми руками, підмела все майже миттєво, а потім була друга серія того, що почалося на новосіллі.

До третього разу Віка готуватись почала за тиждень. І ось тепер усі були задоволені.

Вчетверте гості знову прийшли з порожніми руками й зажадали всього і більше!

Наближався день народження чоловіка. Свято, звичайно, важливе, але Віка зрозуміла закономірність.

Вона має стати куховаркою для всіх. При цьому покірливою, коли їй висловлюють претензії, навіть, якщо хоч щось не так!

А ці “щось не так” сипалися, як з рогу достатку! То в «Асторії» цибулі не вистачає, то «Шуба» не просочилася, то в «Олів’є» мало горошку.

Коротше – терпіння Віки добігло кінця.

– Віка, і як це виглядатиме? – обурено спитав Толя.

– А це, як подивитись, – Віка посміхнулася. – Якщо збоку, як ти видресував дружину – то повномасштабне фіаско!

– Якщо збоку, щоб мати на свято великий та смачний стіл чужими руками – то облом – не перелом, переживеш!

– А якщо твоя рідня ще раз на мене свої дзьоби відкриє, то я ж сільська! Ми лаятися вміємо так, що ведмеді назад у ліс тікають!

Обличчя Толіка витягнулося від подиву та образи.

– Коротше, я готуватиму тільки за низки умов, – спокійно продовжувала Віка. – Нехай твої родичі й самі вкладуться у стіл!

– А якщо готувати не вміють, прийму грошима і наперед! І готувати я буду не різносоли, а по-простому, картоплі зварю, котлеток посмажу, салатик намішаю!

– І зауваж, не в промислових масштабах! Скажу навіть так – суто символічно! А якщо тобі захочеться чогось понад, то прошу, кухня у твоєму розпорядженні!

Толя дружину вигнав. А через місяць приїхав до неї в село, звалився в багнюку на коліна і з букетом у руках почав прощення просити.

Віка була відхідливою, а пішла взагалі з наміром чоловікові очі відкрити на його рідню. Вибачила, але вимагала розповісти, що було.

– Віка, нічого особливого не було, крім того, що я про себе почув багато хорошого.

– Я дзвонив сказати, щоб вони з собою щось несли, бо ми з тобою розлучилися. А мені сказали, щоб я тебе повертав, бо таку куховарку гріх втрачати!

– Так ще збиралися в нас, і, як я зрозумів, нашим коштом, свята святкувати! Ми ж, за їхніми словами, рідня! І всі, навіть мати, таке говорили!

– Коротше, квартиру продаємо, купуємо тут будинок і житимемо! А якщо мої з’являться, то на поріг не пустимо!

– Гарний ти, тільки до тебе не завжди все одразу доходить, – засміялася Віка. – Ну, нічого! Я тебе і так люблю! Краще пізніше, аніж ніколи. Я слушно міркую

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.

КІНЕЦЬ.