Ворота у Сердюків не зачинялися, двері теж.

Усі так і йшли.

Спочатку близькі родичі, потім далекі, потім, як казала баба Нюра, десята вода на киселі, потім близькі сусіди, далекі з сусідньої вулиці, загалом усе село.

Навіщо йшли?

А Андрюха з армії у відпустку прийшов, молодший син, улюбленець материнський, душа, як звала вона його.

Зоя всіх дітей любила, а Андрійка особливо. Балувала трохи, спадкоємиць все таки. Два роки не було вдома синочка.

Ох, скільки ж сліз пролила Зоя в подушку, скільки молитов вивчила потай від чоловіка, скільки просила Богородицю берегти сина.

І ось, нарешті приїхав синочок Андрійко.

Ах, який же він красень, широкоплечий, високе чоло.

За роки служби, витягнувся син, зміцнів, чуб смоляний в’ється, справжній козак. В очах тільки нескінченний біль…

А вдома гуляти будуть, Андрій Сердюк у відпустку приїхав.

Побачила Зоя сина, так і завила, завила від радості, на шиї повисла.

— Синочок, Андрійко, – реве Зоя, спала хустка з голови, оголивши білу, як сніг голову, – синочок мій.

— Мам, ну мама, ну що ти…

— І справді, мати. Ну чого ти, ну… Живий-здоровий, ну чого ти, ну… Здрастуй, синку.

Батько тупцював біля Андрія, ховаючи очі.

— Добридень батьку, – обережно поставивши матір на ноги, що підкошуються, Андрій обійняв батька, поплескав по спині.

Зовсім батько постарів, згорбився, зсохся.

Наобнімавшись зі старими, дістав звідкись із-за спини, інакше не скажеш, дівчину щуплу, таку що ні спереду, ні ззаду, як хлопчина.

— Мама, тато, знайомтеся. Це моя Аліна, дружина моя, законна.

Замовкла мати, затиснувши руками ледь не крик, що вирвався, крякнув батько…

— Андрійко, а як же…

— Прошу любити і шанувати, це не обговорюється, дружина законна й кохана.

Андрій ласкаво притиснув до себе дівчинку.

Хлопчачка якась, подумала про себе Зоя і, підібгавши губи, дивилася на дівчисько.

— Ех, Андрійко, та як же тебе змогла окрутити така, адже і подивитися нема на що. А що ж з Іркою буде. Оооооой, що ж ти наробив синку, що ж ти наробив.

Ледве дійшла до стільця Зоя.

— Такий красень, не хлопець, а картинка, ох що коїться, Господи, що (розповідь для сайту Рідне Слово)коїться! Та звідки ж вона взялася.

Ой, Ірка дізнається. Адже вже з Людмилою, її матірʼю, будиночок пригледіли для молодих, приданого дівці вона наготувала. Ох, що ж що робиться, аж скрутило всю.

Матінко… Андрійко, що ж ти наробив.

Поки мати відходила від усього, що на неї звалилося, Андрій зі своєю дружиною Аліною облаштовувалися в його старій кімнаті, там все було точно так, як до його відʼїзду.

Вийшов Андрій у двір, потягнувся на повний зріст.

— Алінко, дивись, яблука дозріли, чуєш запах, мммм…

Аліна зморщивши носик вдихнула в себе повітря і смішно чхнула, як кішка.

Якийсь вихор пронісся по огорожі, повисла на шиї в Андрія дівка, здорова, міцна, гладка.

— Приїхав, дочекалася, рідненький, рідненький мій…

Цілує пухкими губами Андрієве обличчя.

Той ухиляється, ледве руки розчепив.

— Стій, ти хто? Ірина? Та стій ти. Ти що? З дуба впала? Я тобі писав, чого ти?

— Що писав, де писав, Андрійко?

— Що дружину свою зустрів, що одружився, Іро, прокинься! Ти що? Я ж тобі нічого не обіцяв.

— Не обіцяв? Не обіцяв? А як же те, що ми спілкувалися з тобою перший час постійно?

— Ну ти пишеш, я відповідаю. Хіба я тобі обіцяв щось таке, ну ти що взагалі? Розумієш, там дуже важко, і всім хочеться підтримки та тепла.

Фиркнула, сльози з очей бризнули, розвернулася і втекла.

Вогонь дівка.

— Та нічого я їй не обіцяв. Ну писало дівчисько, і писало…

Відгуляли приїзд належне, та й за справу взявся, поки є час. Ремонт у будинку робити почав.

Аліну свою, влаштував на роботу. Якраз був потрібен фельдшер у місцеву амбулаторію. Вона медик за освітою, як раз подружжя і познайомилося, коли Аліна також проходила службу у підрозділі Андрія.

Жінки, як завжди в магазині, пліткували, все жаліли бідну Зою, якій так не пощастило з невісткою.

А та й рада старатися, щодня нові серії з нескінченної сімейної саги розповідає, дійде до магазину і починається…

І недотепа, і в кімнаті тільки сидить як мишка, і негарна, мало не в голос виє Зоя, шкодує загублене життя синочка свого.

— Ой, жіночки, пані яка в мене живе, не вскочить, сніданком не погодує, сил моїх немає це терпіти. А він як теля, усе Алінка, та Аліночка.

— Зоє, а чи не приворот?

— Ой, не знаю, ой не знаю. До Козулихи сходити чи? Нехай пошепоче? Ой сил немає, не пара йому вона, не пара.

— Не пара, не пара, чужа, – хитають головами баби, жаліють Зою.

Чужою себе Аліна й відчувала, чужа і є. Не послухала маму, поїхала по коханого на край світу, у інший бік країни.

Не може Аліна звикнути, важко їй. Моря не вистачає, тут поля кругом, простору немає, люди похмурі, хоч начебто й душевні, але важкі якісь.

Аліна й забула вже як це сміятися… Родом вона з Херсонської області, звикла до морського повітря та смачної, свіжої рибки…

Її постійно нудить, їжа в рот не лізе, так хочеться рибки сушеної, як тато солить і сушить. Андрію сказала, той карасів якихось притягнув, це не те, погризла, посмоктала одного карасика, начебто легше стало.

Свекруха губи підтискає, свекор мовчить, так, крекче, із сільськими здружитися не виходить, усі якось із усмішкою дивляться.

— Ти в положенні? – свекруха крізь зуби запитала, похмуро виблискуючи очима.

— Так, – кивнула, зачервоніла. Онук точно розтопить серце свекрухи, подумала.

— Від Андрія чи що?

Аліна задихнулася від несправедливості й від образи.

— Тепер узагалі тебе не позбудешся, ну що ти до нього причепилася, – не стрималася, вилила все свекруха, – звідки ти така нав’язалася? Щоб тебе, – сказала і плюнула під ноги, пішла заколихалася, злобно шиплячи.

Нічого не каже Андрію Аліна, мовчки терпить. Нічого, буде дитинка, все зміниться…

Вірочка зʼявилась слабенька, дід підійшов, подивився на онуку, як з виписки приїхали.

Бабуся ж підійшла, глянула.

— Не наша порода, – сказала, як відрізала, три місяці вже дитині, жодного разу на руки не взяла.

Андрію треба було їхати, практично відразу після того як зʼявилася донечка.

Дедалі відсторонньо поводився і Андрій, телефонував рідко, писав за необхідність. Дедалі більше крекче свекор, гойдаючи візок, здається, він один і радий Вірочці.

Одного разу Андрій приїхав на днів 10 додому. Першого дня пішов гуляти з друзями до пізньої ночі, прийшов під ранок.

Свекруха весь ранок півнем ходить, гигикає, свекор навіть прикрикнув на неї. Чого, мовляв, регочеш як дурна баба на ярмарку.

— Оооой, Господи, ну що за люди, – співає медовим голосом свекруха, – далі за свій ніс нічого не бачать.

Андрій похмурий ходить, усе похмуріший і похмуріший. Чіплятися став, а тут зовсім, ночувати не прийшов. Хоча не бачив своє дитя до цього дня практично пів року.

— У Миколи в карти загралися, зайвого випив, заснув, – похмуро пояснив.

Де той Андрійко, що вірші читав, дурниці робив, до сміху доводив, немає його. Ходить по кімнаті мужик похмурий, куривом пре, та перегаром, а свекруха начебто й рада.

Андрійко млинців ось поїж, або котлетку, хто ж тебе нагодує, як не мати.

Усе втікає від дружини, а якщо Андрій почне розмовляти(розповідь для сайту Рідне Слово) з Аліною, мати тут як тут.

— А що синочок, зніми ти сорочку, зашию…

— Мамо, у мене дружина є, вона і рукодільниця хороша.

— Знаю я, он весь в розірваному ходиш.

Звісно, це була неправда, але Аліна бачила, Андрія вже понесло. І дружина не така, і дитя хворіє і плаче, та й узагалі, все не так…

Аліна ще на щось сподівалася, ще намагалася привернути увагу чоловіка, повернути все, але… Вона розуміла марність своїх зусиль, розуміла, що не змагатися їй з нею (коханкою Андрія), красивою, молодою, здоровою.

Свекруха, спеціально, щоб чула Аліна, розповідає ніби для свекра, які сильні та красиві Андрій та Ірина.

Ой, чоловіче, іду вчора по вулиці. Він стоїть, красень, богатир, і вона до пари, стоїть, рука в бік у неї, усміхається. Що статуї ой, краса, всі милуються.

Ех, от би пара була. Яка дівка, кров із молоком!  Свекруха кинула косий погляд у бік Алі, яка вийшла з кімнати.

— Дитину візьми, батько ж не молодий вже, усі руки відтягнула дитина йому.

— Я в магазин сходити хотіла, – каже Аліна тихим, рівним голосом.

— У магазин? А чого ти там забула? Чи гроші зайві з’явилися? Звісно чоловік грошики в дзьобику несе, чому б не ходити по магазинах?

— Іди, іди Алінко, – каже свекор, – ми з Вірою впораємося, іди розвійся хоч. Сидиш удома під замком.

Проходячи повз місцевий клуб, побачила Аліна оголошення, благодійний концерт якийсь, приїжджають артисти зі столиці, от би сходити.

Вдома просила несміливо в Андрія, що ось, мовляв, концерт… Як раз він ще удома буде.

— Хочеш сходити? – запитав весело.

— Так

— Ну підемо, мамо, тату, за Вірою подивитеся? Ми на концерт сходимо.

— Удвох чи що? – невдоволено запитала свекруха

— Ну так, мамо, а ти з нами хочеш?

— Ще чого, я вже не дівка ходити по концертах.

Аліна красиво вбралася, давно вже молода жінка не почувалася такою щасливою, і Андрій начебто знову почав їй увагу приділяти, знову посміхатися почав.

З Вірочкою грати став, може й налагодиться все?

Свекруха смикнула плечем.

— Я з дитиною не буду сидіти, мені не до того. Вам гульки, а мені сиди?

— Ідіть, – сказав свекор, – ми з Вірочкою якось уже дві години без вас упораємося.

Віра посміхнулася дідусеві, дитина дуже любила старого.

Звісно, всі дивилися на пару Андрія й Аліна, і перешіптувалися, тільки чи не пальцем показували.

Тут чує Аліна сміх розкотистий, дзвінкий, завзятий. Дівчата прийшли місцеві, ошатні, всі великі, здоров’ям так і пахнуть. Не те що вона, Алінка, сидить як маленький та кволий горобчик.

Кинула погляд на чоловіка, той когось очима шукає, знайшов, так і впився.

Ну так вона, Ірина, регоче, заливається, закинувши голову, над жартом якогось хлопчини.

Той і радий старатися, смішить дівчат.

Дивиться Аліна, жовна у Андрія заходили, кулаки стиснув.
Аліна руку свою в нього забрала, тихо зітхнула і сіла.

Концерт почався, Аліна все думає, ідуть з Андрієм після (розповідь для сайту Рідне Слово)концерту, мовчать. Він димить одну за одною…

— Андрійко…

— Що?

— Я подумала…Ми поїдемо з Вірою…

— Куди це, як так поїдемо?

— До моїх батьків, не можу дивитися, як ти мучишся, та й сама не можу, чужа я тут.

— Що значить чужа? Твій дім тут тепер не вигадуй, тим паче, що свого в тебе тепер немає. Хочеш, від батьків з’їдемо… Хоч і не хотілося б на старості років одних залишати.

— Я бачу що ти… її любиш, відпусти нас. І живи щасливо.

— Що кажеш таке, – розлютився, – кого відпустити? Що несеш?

Вирвав руку і пішов трохи вперед. А вона ззаду йде, все вже обдумала, думка назріла давно, тільки вголос її сказати боялася. Увечері, лежачи в ліжку, руки під голову, сказав

— Не вигадуй. Немає в мене нікого, тебе з донькою люблю. Забудь про все.

Жити будемо, нормально жити, вибач мені, лукавий поплутав трохи.

І зажили, незабаром будинок купили, недалеко від батьків. Аліна на роботу вийшла, свекор сидить з Вірочкою, сам приходить. Андрій перевівся за станом здоровʼя на іншу посаду, і тепер в нього виходить частіше приїздити додому. Свекруха до онуки була байдужа Аліну ж проклинала в хвіст і гриву, говорила, що сина її занапастила, нав’язалася йому силоміць.

Все кликала до себе в гості Ірину, і намагаючись зазвати під будь-яким приводом Андрія і залишити їх наодинці, ходила під вікнами , дивилася чим займається там Аліна, чи не водить мужиків.

Потім говорила Андрію, що бачила Аліну, гадину, як та голих чоловіків, за різні місця чіпає.

— Вона лікар, мамо.

— Дурна дівка вона, а не лікар. Приворожила хлопця. Ось Андрійко, попий, попий святої водички, і вмивайся нею, вмить пелена зійде.

Стали тихесенько звикати місцеві до Аліни. Поважати стали, з Андрієм усе налагодилося, як би свекруха не старалася.

Тут нова напасть, Ірина в положенні. Свекруха її до себе зазиває, мовляв онучок там її.

А та ходить, ніс задерла, живіт виставила.

— Мамо, а ти що таке вигадуєш? Навіщо до Ірки “залицяєшся”, що по селу плетеш, мовляв, від мене дитина?

— А від кого ж, Андрійко?

— Ти що? Я звідки знаю, свічку не тримав. Закінчуй до мене її штовхати – дитина не моя, зрозуміла?

У мене своя донька є, і дружина. А будеш так робити взагалі ходити до тебе не стану, а батько до нас і сам ходить.

Плаче Зоя.

— Що ж ти, синочку, от би з Іриною яка пара була б, а не з цією…

— Мамо, ця, як ти висловлюєшся, моя дружина… Я як уявив, що їх із Вірочкою не буде, то ледве з глузду з’їхав. Не смій більше, навіть слова сказати проти Аліни, Ірку, якщо собі хочеться, вітай, але з моїм ім’ям не плутай.

А незабаром і наречений Іринин, від кого дитина з’явилася, засватав і відвіз в інше село. Так кажуть, Зоя так голосила, ніби по небіжчику, вже дуже їй хотілося, щоб Андрій з Іриною одружилися.

Аліна незабаром поправилася, така фігуриста стала, і волосся відростила, та тільки свекруха ще більше зненавиділа невістку, говорила що та гуляє.

Зʼявився в Аліни і синок, Миколка, і на онука не прийшла дивитися бабуся. Так діти й ростуть, знаючи тільки діда.

Уже будучи в поганому стані, покликала Андрія, вибачення попросила, а Аліну так і не змогла бачити.

— Йди, – шепоче, – не можу, не можу на тебе дивитися, звела ти хлопця, звела. Нещасним його зробила.

— Не звертай уваги, – каже Андрій, – мама завжди з характером була, а тут ще й вік.

І ніхто не бачить, як дивиться Андрій у далечінь, ніби про щось думає і посміхається так тихо й сумно, ніхто, крім Аліни. Знає вона цей погляд… Так він на Ірину дивився. Мабуть засіла в серці, сильно засіла. Просто сім’ю вибрав, розумом вчинив, а не серцем.

А материнське серце, воно чуяло, та не вірив ніхто, злою вважали.

Так і залишилася невістка для чоловіка матері – чужа…

КІНЕЦЬ.