Ох, як же я чекала на свою пенсію! Точніше виходу на заслужений відпочинок. Працюючи, я все одно виконувала цілу купу “бабусиних” справ. Гуляти з онуком Віталькою, потім водити його до школи, а іноді й забирати – це все було на моїх плечах.

А все тому, що батьки Віталіка, моя дочка Інна та її чоловік Сергій, дуже зайняті люди. Я теж зайнята людина, але все ж таки з більш гнучким графіком. До того ж, моя квартира знаходиться з ними в одному будинку.

– Бабуся, а що зміниться, коли ти вийдеш на пенсію? Адже до школи я вже можу й сам ходити, – поцікавився Віталік.

– А ти до мене будеш на обід ходити, – відповіла я і цмокнула онука.

– А ти ж не вмієш, – висловив сумніви Віталька.

Приїхали. Онук вважає, що бабуся готувати не вміє.

Я замислилась і зрозуміла, що не готувала вже давно. Робота та турбота про онука – все це повністю займало мій час. Так уже вийшло, що снідала гарячим чаєм з бутербродом, обідала в офісі якоюсь швидкорозчинною гидотою, а на вечерю купувала собі ряжанку, кефір, сир. З цим треба було щось робити, адже я вміла та любила готувати.

– Все, вирішено, я тепер щодня годуватиму тебе гарячими обідами! – урочисто пообіцяла я Вітальці.

Сказано зроблено. Першого дня свого виходу на заслужений відпочинок я вирушила на ринок і закупила гарного м’яса, овочів, яєць. Отже, сьогодні у нас борщ, голубці, пюре та салат буряковий.

Перелякалася я, звичайно. Відвикла від готування. Зате щаслива мордочка улюбленого онука стала мені нагородою.

– Ой, баба, як смачно, а можна добавки, – сяючи, попросив Віталік.

Він злапав добавку та побіг додому. Увечері мені зателефонувала дочка.

– Мамуль, тут Віталька каже, ти борщ смачного наварила, – почала розмова Інна.

– І не тільки. Голубці просто чудові вийшли, – похвалилася я.

– Ти не заперечуєш, якщо ми з Сергієм в гості до тебе на вечерю заскочимо? – запитала дочка.

Я, звісно, ​​не заперечувала. І навіть була рада. Ось тільки, звичайно, після приходу гостей мені треба було заново готувати для завтрашнього обіду онуку.

Отже, суп із фрикадельками, плов та кисіль. Такий обід чекав на Віталіка. Ось тільки онук прийшов зі своїм другом, худезним Микитою. Нагодувала обох.

А ввечері зателефонувала донька та сказала, що не встигає приготувати вечерю. Зітхнувши, я сказала, що чекаю на всю родину ввечері.

– Ох, теща моя, люба, як добре, що ви на пенсії, – сказав зять, погладжуючи величезний живіт після двох тарілок супу та величезної миски плову.

– Так, мамо, як же нам пощастило, що ти тепер пенсіонерка, – засміялася дочка і обійняла мене.

Вся ця весела компанія залишила мені гору посуду. І стакан киселю. Ось цим киселем я і повечеряла.

Наступного дня ситуація повторилася. А ще за тиждень Віталік привів із собою цілу юрбу друзів.

– Ох, скільки ж вас? – сплеснула я руками, побачивши на порозі онука в компанії друзів.

– Нас шість! – гордо відповів Віталік.

Вирішила я, що з онуком треба було б поговорити, але це потім. А поки що мені треба було нагодувати гороховим супом, гречкою та котлетами шістьох дітлахів. Хлопці з апетитом їли, тільки встигали працювати ложками.

– Це тому, що моя бабуся на пенсії. Мама та тато кажуть, що пенсіонери мають багато часу, щоб готувати всім, – пояснив нехитрий Віталік друзям.

Ага, он як. Значить, це дочка та зять воду каламутять. Самі на шию мені сіли, ще й дитині вселяють, що у пенсіонерки і справ інших немає, крім як їх обслуговувати. Ну ні, такий номер зі мною не пройде.

Втім, після команди голодних школярів каструлі мої лишилися порожніми. Тому коли зазвичай на порозі я побачила дочку, то сказала, що можу запропонувати їм чай.

– Печиво з собою не здогадалося принести до чаю? – з милою усмішкою поцікавилася я.

– Який чай? Яке ще печиво? Ми вечеряти прийшли! – промовив зять.

– А в мене нічого немає, я вже думала до вас на вечерю напроситися, – вигукнула я.

– Мамо, ну як же… Ми все-таки чекали, що ти готуватимеш нам, – з подивом сказала дочка.

– На якій це такій підставі ви так очікували? Від мене було якесь запрошення? – запитала я, продовжуючи посміхатися.

– Ні, просто ми працюємо, а ви на пенсії. Що вам ще робити? – з обуренням спитав зять.

Ох і зухвалі мої! Довелося пояснити дочці та її чоловікові, що мій вихід на пенсію їх не стосується. Так, я готова допомогти з онуком, але безкоштовний ресторан для всієї родини, ще й друзів я відкривати не маю наміру.

Надулася моя дочка, а зять так взагалі був у нестямі від обурення. Навіть спілкуватися зі мною перестали і Вітальці заборонили.

Але онук все одно до мене потай ходить. Ми з ним то в кафе сходимо, то пельмені зваримо. Йому подобається, він свою бабусю не за борщі любить!

КІНЕЦЬ.